Більшість священиків переселили з церковних будинків в інші. В ряді випадків за розпорядженням сільських рад та райвиконкомів їх виселяють знову, не надаючи ніякого житла.

Священикам у сільській місцевості залишили по 0,15 га присадибної землі нарівні зі службовцями, а обов' язкові поставки сільгосппродукції з них начисляють за нормами одноосібників-кустарів.

Відмова дітям священиків навчатися у вищій школі на підставі того, що вони діти духовенства.

Тенденційні публікації у місцевій пресі матеріалів про життя церкви.

На підставі скарги 4 єпископів Г. Корчевий направив доповідну записку на ім'я Голови Ради Міністрів УРСР Д. Коротченка, в якій пропонував вжити ряд заходів по нормалізації ситуації.

Голова Ради у справах РПЦ Г. Карпов, інформуючи секретаря ЦК КПРС М. Хрущова про суть справи, вважав, що скарга написана за чиєюсь підказкою "з метою розпалювання буржуазно-націоналістичних настроїв в єпископів та населення, незадоволення їх та церкви на дії місцевих органів". М. Хрущов зобов'язав ознайомити членів президії ЦК КПРС із змістом доповідної записки Г. Карпова. Врешті-решт скаргу, як водилось тоді, спустили на гальмах. Відомство Г. Карпова заодно із вищим партійним керівництвом не зважили на суть справи, а традиційно займалися пошуком "ворогів" [6.-Ф. 1.-Оп.24.-Спр.2741.-Арк.234-247]. Так простіше.

Підозріло ворожий курс властей до РПЦ продовжувався до самої смерті Й. Сталіна, а з приходом М. Хрущова до керівництва партією став значно агресивнішим і був закріплений у двох постановах ЦК КПРС, прийнятих 7 липня та 10 листопада 1954 р.

Утиски церкви урізноманітнювалися і подекуди набирали потворних форм, хоча зміст їх зводився до силових методів боротьби з конфесією. Зазнавали переслідувань, а то і звинувачень в антидержавній діяльності навіть архієреї, котрі насмілювалися бодай пошепки говорити про дійсне становище РПЦ. Показовою у цьому плані є історія з архієпископом Житомирським і Овруцьким Венедиктом. У лютому 1957 р. обком партії інформував ЦК КП України про "факти ворожої проповідницької діяльності" з боку архієрея. "Антигромадянський" характер проповідей архієпископа не тільки не спростували, а фактично визнали патріарх і Священний Синод РПЦ, який 14 березня обговорював його справу і кваліфікував проповіді як вираз "опозиції проти існуючого ладу і влади". Проте Синод, на думку Житомирського обкому партії, зробив тільки зауваження архієпископові і залишив на своїй посаді.

Дійсно, за наполяганням Ради у справах РПЦ патріарх Олексій направив у Житомир одного з архієреїв, який вивчив суть питання і інформував Синод, що у "проповідях архієпископа Венедикта спостерігалися недопустимі вислови, котрі служили підставою слухачам робити висновки про опозиційний щодо властей настрій архієпископа". Перевіряючий представив на засідання Священного Синоду письмові витяги із виступів ієрарха, які "не можна не визнати вкрай недоречними в устах проповідуючого з церковного вівтаря архієрея".

Під час особистої зустрічі патріарх Олексій заявив архієпископу Венедикту про недопустимість внесення політичних мотивів у церковну діяльність. Останній не заперечував, що у своїх проповідях торкався суспільних питань, говорив, що, ймовірно, деякі вислови тлумачили неправильно [6.-Ф.1.-Оп.24.-Спр.4434.-Арк.207-208].

Втім, Житомирський обком партії не допускав навіть думки про можливість потерпіти фіаско у справі із "норовистим" владикою. Перший секретар М. Стахурський 20 листопада 1957 р. направив на ім'я секретаря ЦК КП України С. Червоненка нового листа, який вартий того, щоб процитувати його із незначними скороченнями: "Рішення Синоду. Венедикт зрозумів як підтримку своїм діям, поблажливе ставлення до них з боку Синоду. При поверненні з Москви він одразу широко розповсюдив поголос про буцімто одержану "перемогу", розповідав, як сміливо поводив себе на засіданні Синоду. Венедикт особисто похвалявся заявою патріархові Олексію, що не замовчить на адресу атеїзму, на захист віри Христової і це він робитиме до кінця життя свого.

Зухвалі погрози архієпископа не розходяться з його практичними діями запеклого реакційного церковника. Не насмілюючись більше виступати з прямими ворожими випадами з вівтаря, Венедикт став робити це замасковано в проповідях на біблійні сюжети і в коментарях до них. Він розпалює релігійний фанатизм, порушує свободу совісті громадян, нав'язуючи їм релігію і залякуючи "карами Божими" за невір'я, допускає при цьому шкідливе протиставлення віруючих невіруючим.

Архієпископ Венедикт і при його підтримці та підбурюванні значна частина духовенства єпархії, особливо вихідці із західних областей України, ведуть пряму лінію на політичну компрометацію комуністів, підрив політики комуністичної партії, як ніби неспроможної у вирішенні питань сучасного розвитку, намагаються цим відвернути широкі маси віруючих громадян від підтримки зовнішньої і внутрішньої політики партії.

Архієпископ Венедикт віддає перевагу священикам-західникам, вважаючи їх надійнішими, на яких "не впливає радянське виховання", ідейно стійкішими від "совєтівізірованих", заражених "радянським духом".

Уся сукупність дій архієпископа Венедикта є політично небезпечною у відношенні до радянської держави та її політики. Ця небезпечність поряд з його особистим нелояльним ставленням до радянського ладу і держави, сколочуванням навколо себе антирадянськи настроєних служителів культу з метою поширення шкідливого впливу на віруючі маси всієї області посилюється і тим, що Венедикт став також на шлях дій, які наносять матеріальну шкоду державі". М. Стахурський мав на увазі прийом на роботу двох працівників, котрі придбали необхідні для єпархії будівельні матеріали.

Лист першого секретаря обкому партії перевіряв заступник уповноваженого Ради у справах РПЦ в УРСР Г. Катунін, який у своїй інформації в ЦК КП України від 27 грудня 1957 р. повідомляв, що архієпископ Венедикт належить до "рештків