навіжених елементів. Це багато разів знаходило підтвердження у змісті його проповідей, де він всупереч здоровому глузду, не рахуючись із існуючим станом справ, вперто і фанатично наполягав на цілому ряді церковних заходів, які ніяк не сумісні з нашою лінією (якою? богоборчою, аморальною за своїм змістом? - В.П.). Безвідносно до того, чи є його вимоги до віруючих і пропозиції до органів влади умисними чи ні - його позиція так чи інакше компрометує наше законодавство в очах віруючих і стає для нас нетерпимою.
До такого висновку змушений я прийти і після тривалої бесіди з зазначеним архієпископом. Це людина, на яку жодними логічними доказами впливати неможливо.
Виходячи із вищесказаного, я порушую клопотання перед головою Ради Г. Карповим про вжиття ним заходів по усуненню архієпископа Венедикта від управління єпархією" [6.-Ф.1.-Оп.24.-Спр.4434.-Арк.336-340,335].
Питання начебто незаконного придбання будівельних матеріалів для єпархії ретельно перевіряли правоохоронні органи, котрі встановили законність всіх операцій. Але це не врятувало архієпископа Венедикта. Його звільнили з посади. Верх взяли політичні амбіції партійного керівництва Житомирської області.
Наприкінці 50-х - на початку 60-х років діставалося від властей і іншим архієреям. Архієпископа Львівського і Тернопільського Палладія, наприклад, звинувачували в потуранні нескореним греко-католикам та ченцям, які виступали проти ліквідації монастирів. "Слід дивуватися терпінню Ради, - наголошував уповноважений Ради у справах РПЦ в УРСР Г. Пінчук, - в якої достатньо матеріалу для компрометації Палладія в очах патріарха та усунення його від церковної діяльності". Врешті-решт за наполяганням Ради у справах РПЦ ієрарха перевели в іншу республіку. Але Г. Пінчуку цього виявилося замало. Він продовжував збирати проти нього компрометуючий матеріал, щоб остаточно відправити за штат [6.-Ф.1.-Оп.24.-Спр.5407.-Арк.112].
Єпископу Станіславському і Коломийському Йосипу, в минулому греко-католику, дісталося за те, що його "діяльність виявляється головним чином у зміцненні церкви, збереженні її впливу (???). З боку єпископа немає дієвої боротьби з рештками унії, до цього часу в храмах перебуває уніатське церковне начиння. Під виглядом боротьби з унією проводиться робота на її врятування. Єпископ Йосип у 1960 р. провів дві наради благочинних, на яких порушувалося питання ліквідації решток унії, а після цього говорив їм, щоб вони не поспішали виконувати його вказівки".
Автори цитованої інформації ст. інспектор Ради у справах РПЦ А. Пашкін та заступник уповноваженого Ради в УРСР М. Гладаревський вважали, що в боротьбу з греко-католиками слід активніше залучати органи влади, Московську патріархію, оскільки як архієрей не в змозі ліквідувати уніатство, бо перебуває під сильним впливом віруючих. ".Як був він єзуїт-уніат - підсумовують А. Пашкін та М. Гладаревський, - таким і залишився, лише пристосувався до православної церкви, але діяльність його уніатська" [6.-Ф.1.-Оп.24.-Спр.5205.-Арк.307-398]. Новий голова Ради у справах РПЦ В. Куроєдов поставив перед М. Гладаревським завдання нагромаджувати негативні факти діяльності єпископа Йосипа, щоб можна було скомпрометувати перед патріархією і звільнити від управління єпархією [6.-Ф.1.-Оп.24.-Спр.5205.-Арк.340].
У 1961 р. за наполяганням Ради у справах РПЦ був увільнений за штат єпископ Вінницький і Брацлавський Симон як "реакційно настроєний" архієрей. За час перебування на посаді він "зарекомендував себе негативно і допускав грубощі в ставленні до уповноваженого, не прислухався до його рекомендацій, посилено намагався активізувати церковне життя, багато роз'їжджав по районах, залишав священиків, знятих з реєстрації за порушення радянського законодавства про культи, звертався до віруючих з проханням перешкоджати об'єднанню чи закриттю малосильних церков" [6.-Ф.1.-Оп.24.-Спр.5488.-Арк.74].
Г. Пінчук негативно оцінював поведінку керівника Кримської єпархії митрополита Гурія, котрий, "незважаючи на зовнішню лояльність до заходів Радянської влади стосовно церкви, у практичній діяльності ухиляється від їх виконання, виправдовуючи їх вчинки". "Реакційно настроєний" керуючий Кіровоградсько-Миколаївською єпархією митрополит Нестор, який "хворобливо сприймає рекомендації (правильніше сказати розпорядження. - В.П.) і ухиляється від їх виконання".
Несхвальна оцінка дісталась і екзарху України митрополитові Івану. Г. Пінчук зазначав, що він не користується авторитетом ні серед єпископів, ні серед духовенства, котре підпорядковується йому в силу необхідності. "Рекомендації" уповноваженого архієрей сприймає, як правило, погоджується з ними, але духовенству жодних письмових розпоряджень не дає, намагаючись залишитись осторонь. Митрополит, на думку Г. Пінчука, ображений на патріарха за недостатню увагу до нього. Він не вживає якихось спеціальних заходів, спрямованих на активізацію церкви. В єпархії не виїжджає, жодних питань не порушує. Щоправда, активну діяльність митрополит Іван розвиває тільки тоді, коли питання стосується "його любимців (молодих священиків і фанатиків) та висунення їх на кращі парафії". Г. Пінчук заявляв, що можна погодитися на його заміну лише на "особу, більш слухняну і діяльну, зокрема, в питаннях боротьби з унією у західних областях" [6.-Ф.1.-Оп.24.-Спр.5488.-Арк.76-77].
Неважко зрозуміти, що основна маса звинувачень архієреїв була надумана і викликана, ймовірно, тим, що вони мали власну точку зору з тих чи інших питань церковного життя, ставлення державних чиновників до конфесії та не бажали власними руками знищувати церкву.
Початок 60-х років ознаменувався новим етапом у гоніннях на церкву. Не дивно, що в епіцентрі подій знову опинилися єпископи. Вдумаймось у зміст слів, якими охарактеризував Г. Пінчук одного з архієреїв: ".Єпископ Чернігівський Феодосій (І. Процюк), прибувши в грудні 1962 р. у м. Чернігів, негайно розпочав розслідування, щоб виявити "винуватців" закриття Чернігівського жіночого монастиря. Потім він почав посилено домагатися повернення колишньої монастирської Троїцької церкви