Плани військового керівництва Німеччини стосовно німецького протекторату над Кримом будувалися на проекті колишнього державного секретаря з питань колоній Німеччини Лагерквіста-Вінклера й передбачали створення квазідержави німецьких колоністів на території Криму й таврійських повітів причорноморських губерній України. Етнодемографічну життєздатність цього утворення мало забезпечити масштабне переселення німецьких колоністів з Волині та Росії на південь України, військово-політичну - широкі гарантії з боку Німеччини. Мета цього плану - зробити безпечним сполучення з Кавказом, Персією та Центральною Азією й отримати базу для активних дій проти Великої Британії в Азії, усунути військову небезпеку з боку Росії на Чорному морі [9]. Як альтернативні варіанти розглядалися проекти самостійного існування Криму, серед іншого й у вигляді національної держави кримських татар [10].

Окрему позицію в системі військового керівництва Німеччини займало командування військово-морськими силами. Його в Криму представляла Морська технічна комісія, яка займалася питаннями Чорноморського флоту та торговельного судноплавства в акваторії Чорного моря, що робило німецьке командування причетним до розв'язання всього комплексу проблем українсько-німецьких відносин у Чорноморському регіоні. На відміну від головнокомандування сухопутними силами німецьке Адміралтейство дотримувалось традиційних поглядів на завдання Німеччині в Східній Європі, які ґрунтувалися на постулатах політики Бісмарка стосовно Росії. Згідно з цими постулатами головні цілі Німеччини знаходилися на Заході та в акваторії світового океану, а Росія розглядалася як природний союзник, життєво важливі інтереси якого мали південно-східний вектор й вступали в протиріччя з інтересами Великої Британії в Афганістані, Персії та, в остаточному підсумку, в Індії.

У цьому контексті Адміралтейство не підтримувало позицію командування сухопутних військ, яка полягала в необхідності забезпечення просування інтересів Німеччини в південно- східному напрямку шляхом підтримки нових незалежних держав на півдні Росії та на Кавказі [11.-S.503]. Акцептуючи реальність української держави, аналітики німецького Адміралтейства розглядали її як висхідний пункт загальної стабілізації в Росії з перспективою відновлення дружнього Німеччині монархічного режиму в дусі зовнішньополітичних традицій Олександра ІІІ (дружні стосунки з Німеччиною та експансія в південно-східному напрямку). З огляду на це командування німецьких ВМС рекомендувало якомога краще трактувати Україну, сприяти відновленню її торговельного флоту, створенню власних ВМС, наполягало на відмові від розгляду інтернованого Чорноморського флоту як військової здобичі та від планів створення німецьких протекторатів в Криму та на Кавказі. Однією з підстав такого підходу була недовіра до Туреччини та її експансіоністської політики на Кавказі та на Чорному морі. Одними з головних подразників у цьому контексті була анексія Туреччиною Батумі (ключового пункту стратегічної нафтотранспортної магістралі Баку - Європа) та претензії на Крим [11.-S.505]. Німецьке Адміралтейство рекомендувало, по можливості, утримуватися від втручання у внутрішні справи України й всіляко підтримувати монархічні кола, забезпечуючи при цьому економічні інтереси Німеччини та права німецьких колоністів. У питанні долі Чорноморського флоту Адміралтейство наполягало на його передачі Україні з перспективою укомплектування українськими екіпажами та спільних дій з Середземноморським дивізіоном ВМС Німеччини. Окрім того, керівництво ВМС не тільки наполягало на терміновому створенні з'єднання торпедоносної групи ВМС України з метою забезпечення морських торговельних комунікацій, але й вдавалося до цілком конкретних заходів у цьому напрямку. Так, Морська технічна комісія передала ВМС України групу міноносців та допоміжних суден й категорично відхилила вимоги уряду С. Сулькевича передати в його розпорядження частину кораблів Чорноморського флоту та його берегової інфраструктури [11.-S.569]. Таким чином, підхід німецького Адміралтейства до розв'язання проблем українсько-німецьких відносин щодо Криму та акваторії Чорного моря істотно відрізнявся від підходу керівництва сухопутних сил. Утім, вплив позиції Адміралтейства не слід переоцінювати, оскільки його роль у процесі прийняття рішень з реальної політики на національному рівні була обмеженою.

Реальна політика німецького військового керівництва щодо Криму зводилася до підтримки уряду Сулькевича, який консолідував навколо себе партії російської орієнтації, впливові заможні кола національних меншин та, з певними застереженнями, політичне керівництво кримських татар.

Реалізація таких планів цілком суперечила інтересам Української Держави, яка на знак своєї готовності вдатися до найрадикальніших заходів для приєднання Криму до України запровадила у червні 1918 р. повну економічну блокаду Криму. Безпосереднім приводом для цього слугував візит делегації кримського уряду під проводом Татищева до Берліна.

Метою візиту було досягнення визнання де-факто кримського уряду з боку Німеччини й налагодження двосторонніх економічних зв'язків. План Татищева містив наступні пункти: створення кримського емісійного банку, власна валюта з паритетом до німецької марки, позика з боку Німеччини у розмірі 100 млн марок, передача Німеччині як гарантію окрім акцизів з продажу тютюну та вина, доменних земель та винних запасів [12]. Необхідно зазначити, що МЗС Німеччини не змогло завадити візитові Татищева, оскільки Ставка верховного головнокомандування вже дала санкцію на цей візит [13].

Місія Татищева викликала серйозне занепокоєння у гетьмана й мала наслідком низку дипломатичних інтервенцій й терміновий візит до Німеччини українського прем'єра. Окрім того, кримське питання перед державним керівництвом Німеччини порушував й особисто П. Скоропадський під час свого офіційного візиту до Берліна [14].

У вересні 1918 р. внаслідок несприятливого для Німеччині становища на фронтах Західної Європи вплив військового керівництва Берліна значно зменшився, що дало уряду Німеччини змогу виробити консолідовану позицію з питання Криму на базі суверенітету

України над півостровом з наданням йому значної автономії. Уряд