В.В. Перепадя

ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ ВІДНОСИНИ МІЖ ДИРЕКТОРІЄЮ УНР ТА НІМЕЧЧИНОЮ

Відносини між Директорією УНР та Німеччиною складалися на тлі військової поразки Німеччини на Західному фронті, революції у самій Німеччині та протигетьманського повстання в Україні. Самі відносини пройшли через кілька етапів і визначалися, зрештою, геополітичними мотивами. Ці мотиви з боку Німеччини полягали у збереженні військово-стратегічного контролю й економічного впливу на сході Європи та намаганні залучитися на більш-менш рівноправній основі до нового світового та європейського порядку, який вибудовували держави-переможниці. Директорія УНР розглядала свої відносини з Німеччиною як механізм міжнародної легітимації режиму, залучення України до нової міжнародної та європейської системи держав та захисту суверенітету в конфлікті з більшовицькою Росією.

Ситуація в Україні після утворення Директорії УНР та нюанси у ставленні до України окремих країн Антанти дозволили Німеччині утриматись від масштабного

втручання в українську внутрішньополітичну боротьбу. МЗС у Берліні так характеризувало стан речей в Україні на 14 грудня 1918 р.: "Інформація, яка нам надходить, засвідчує, що Директорія захопила владу майже в усій країні. Як запевняють солідні національно свідомі українські діячі, які щойно прибули з України і де мали розмови з Винниченком та Петлюрою, Директорія має до диспозиції понад 80 000 чоловік регулярного війська. Мобілізаційний потенціал Директорії становить принаймні 500 000 чоловік... Мова йде не про якийсь там бандитський рух, а про широкий народний рух, який спрямований проти гетьмана. Антанта, вочевидь, не має єдиного погляду на ситуацію в Україні. Америка та Італія, судячи з усього, не відкидають ідеї незалежної України. Англія, здається, виступає за Федерацію, а Франція - за відновлення Росії. Ми заявили протест у міжнародній комісії з перемир'я проти думки, ніби ми зобов'язані перед країнами Антанти дбати про спокій та порядок на зайнятих російських теренах. Цю місію ми виконували добровільно, допоки ми мали на те можливості. Тепер же повернення німецького війська годі зупинити. Якщо країни Антанти мають інтерес до підтримання миру і порядку в цих країнах, то вони мусять подбати про це самі" [1.- Abt.IA.-Ukraine1.-Bd.29].

Відповідно до духу цього документа зовнішньополітичне керівництво Німеччини дало санкцію на укладання угоди між Директорією та німцями від 14 грудня 1918 р., згідно з якою українські республіканські війська зайняли Київ. Оскільки на той час вже не було певності відносно того, чи дійсно Антанта підтримує уряд гетьмана й вимагає військової допомоги для гетьмана з німецького боку, то німці переорієнтувалися на нову провідну політично-військову силу з метою забезпечити вивід війська додому. Цьому сприяла й рішуча позиція Директорії, вплив якої на той час виразно зростав. Повірений у справах Німеччини в Україні граф фон Берхем звітує 15 грудня 1918 р. своєму міністерству у Берлін: "Директорія, здаючи собі справу зі своєї сили, проводить щодо нас достатньо упевнену лінію, відкрито погрожує проголошення народної війни, якщо ми вдамося до спротиву під час входу республіканських військ до Києва й, з іншого боку, гарантує безперешкодну евакуацію в разі нашої поступливості" [1.-Abt.IA.-Ukraine1.- Bd.29]. У новій українській внутрішній ситуації німці, мабуть, не втратили надії втримати та модернізувати важелі впливу на політичне та економічне життя країни. Граф Берхем відразу ж (14 грудня 1918 р.) встановив de facto відносини з новим урядом й намагався схилити його до визнання та підтвердження всіх дотеперішніх економічних угод між Україною та Німеччиною [2.-RWA1170.-Bl.11ff]. Німецька дипломатія в Києві таким чином не втрачала надії й надалі реалізовувати свої економічні цілі в Україні. Проте у приватному листі граф Берхем ще 5 грудня попри весь свій службовий оптимізм з прикрістю констатує, що німецький вплив в Україні "постійно занепадає" [1.-AbtIA.- Ukraine1.-Bd.29]. Наприкінці грудня загальна ситуація в Україні стає в такій мірі несприятливою, що граф ставить перед Берліном питання про відкликання свого дипломатичного представника з Києва [3.-S. 162].

Його оцінка перспектив укладення економічних та фінансових угод з Україною була негативною. Таким чином, наприкінці грудня 1918 р. німецький представник у Києві остаточно дійшов висновку про неможливість реалізувати в Україні політику, що ґрунтується на правовій базі Бресту та його доби. На кінець року цю позицію засвоїв і тодішній керівник зовнішньополітичного відомства Німеччини Зольф [4.-S.242].

Проте вже на початку нового 1919 р. разом зі зміною високопосадовців у німецькому зовнішньополітичному відомстві новий державний секретар закордонних справ Німеччини Брокдорфф-Рантцау переглядає українську політику Німеччини. Першим кроком нового державного секретаря була відмова припинити або понизити рівень дипломатичних стосунків з Україною. 2 січня 1919 р. він телеграфує повіреному у справах Німеччини в Україні графу фон Берхему: "Відкликання представництва з Києва може справити враження, ніби ми кидаємо Україну напризволяще або, щонайменше, обмежуємо наші дипломатичні стосунки. З огляду на невизначеність ситуації, це було б небажаним. До такого кроку треба вдатися лише тоді, коли українці не в змозі будуть забезпечити екстериторіальність нашого представництва та безпеку наших дипломатів" [1.-Abt.IA.-Ukraine1.-Bd.30].

Через кілька днів нове зовнішньополітичне керівництво Німеччини вже мало нову українську програму. Її докладно викладено графом Брокдорфф-Рантцау у телеграмі повіреному у справах Німеччини в Києві графу фон Берхему, датованій 5 січня 1919 р.: "Ваші звіти останнього часу свідчать про те, що Ви схильні вважати, ніби подальше дотримання