Наразі важко визначити, в якій мірі радянський уряд та великороси на сході задовольняться східними губерніями й чи буде можливо зіткнути їх один з одним. На заході виглядало б доцільним зближення з Румунією навіть за умови відмови від Бессарабії та інших жертв. Шляхом визнання з боку Румунії та визнання спільності інтересів з нею Україна мала б більше шансів втриматися. Це посилило б позиції України та перекинуло б міст до Антанти й, окрім того, паралізувало б французьку підтримку Польщі. У внутрішній сфері уряд мав би вдатися до енергійних консолідуючих заходів, щонайшвидше створити дисципліновану армію та заходитися навколо поміркованих демократичних кроків. Прошу проаналізувати такий погляд. У випадку, коли обставини дозволяють його реалізацію, прошу обговорити його з державним проводом (України) та запевнити його, що ми з зацікавленням ставимося до утворення української держави й надамо їй підтримку, яка буде в наших силах" [1.-Abt.IA.-Ukraine1.-Bd.30]. Таким чином, у Берліні намагалися реанімувати стару українську політику, надавши їй актуальних рис, а саме - Україна має бути противагою вже не Росії, а новому конкуренту на сході - Польщі. У цьому контексті Берлін знову звертається до своєї жовтневої програми 1918 р., яка передбачала нав'язання Україною стосунків з Антантою й у такий спосіб її ширшу міжнародну легітимацію.
Проте до літа 1919 р. внутрішнє та зовнішнє становище Німеччини зазнало таких змін, ігнорувати які берлінська дипломатія просто не могла. Нові європейські реалії змусили Німеччину переглянути серед іншого також і свою східну політику. Так, у
меморандумі від 6 липня 1919 р. німецьке зовнішньополітичне відомство в такий спосіб окреслює східну політику Берліна: "Мусимо особливо наголосити на тому, що ми аж ніяк не опираємось ідеї возз'єднання теренів, які раніш належали до Росії. Дні німецької політики підтримки нових незалежних держав остаточно минули" [3.-Bd.2.-S.158].
Така однозначна констатація необхідності зміни зовнішньополітичного курсу виглядає абсолютно слушною і виправданою. Адже укладення Версальського договору остаточно позбавило Німеччину можливості маневру в українських справах. Проте українська дипломатія до останньої хвилини намагалась реалізувати ті потенції, які містили в собі українсько-німецькі контакти. Так, 7 липня 1919 р. перший секретар українського представництва в Берліні Косий у такий спосіб окреслив українське бачення перспектив українсько-німецької кооперації: "З українського погляду варто було б привітати відхилення Німеччиною підписання мирного договору. Тоді Німеччина, незважаючи на протести генерала Нудана, могла б озброїти 100 тис. українських військовополонених, що перебувають тут, і відправити їх в Україну. Окрім того, Німеччина могла б зі свого боку розпочати боротьбу з Польщею і зв'язати в такий спосіб головні польські сили" [4.-S.245].
Приблизно у той же час, але вже в Берліні, в МЗС Німеччини відбувається розмова між колишнім гетьманом України Павлом Скоропадським та першим секретарем МЗС Німеччини Майєром. Майєр виклав перебіг розмови й деякі свої висновки в такий спосіб: "Про відновлення нормальної ситуації в Україні, спираючись на власні сили, на думку генерала, не може бути й мови. Це стосується не тільки самої України, але й цілої Росії, чиє піднесення без сторонньої допомоги також неможливе.
Що стосується майбутнього Росії, то гетьман тримається думки, що вороття до старої монархічної автократичної системи так само неможливе, як і створення різних автономних держав. На його думку, єдиним розв'язанням може бути створення федеративної Росії, яка б охоплювала, за незначними виключеннями, всю територію колишньої імперії, надавала б частинам імперії далекосяжної культурної та економічної автономії, а в політичному плані становила б собою сильну централізовану структуру. Він тримається думки, що саме зараз необхідно вдатися до дій у