будь-якій формі, щоби надати поле діяльності тим елементам в Росії, які підтримують ідею порядку. Він чудово розуміє, що Німеччина наразі не в змозі вдатися до якихось кроків ані у військовому, ані у фінансовому аспектах; проте вона цілком спроможна оприлюднити свої політичні ідеї стосовно своїх майбутніх стосунків з Росією та Україною, яка становитиме собою суттєву складову частину майбутньої федеративної Росії. Генерал просить дати відповідь на запитання, чи розглядає німецький уряд його як остаточно безперспективного політика, чи розраховує на його співпрацю як діяча, який активно братиме участь у майбутніх відбудовчих процесах. Оскільки Німеччина через вищезазначені обставини неспроможна до активних дій, спілка Німеччини з однією з країн Антанти абсолютно необхідна, й він вважає, що Англія найбільш підходить для такої ролі. Далі генерал повідомив, що він має до диспозиції організацію відданих чоловіків, яких він дотепер утримував власним коштом. Але надалі він робити цього буде не в змозі і просить відповісти, чи вважає Німеччина для себе важливим подальше існування цієї організації й чи готова вона надати їй (приблизно 10 осіб) принаймні незначну фінансову допомогу. Моя власна думка з цього приводу зводиться до того, що план створення самостійної української держави остаточно занапащено й доцільною формою майбутньої Росії було б створення федеративної держави. Німеччина життєво зацікавлена у прискореному відновленні порядку в Росії й буде підтримувати всі зусилля у цьому напрямі. Я сподіваюсь, що якщо обставини дозволять генералу знову відігравати в цьому процесі активну роль, він разом з німецьким урядом працюватиме у цьому напрямі і плекатиме дружні стосунки з Німеччиною. Що стосується залучення однієї з країн Антанти, то, на мій погляд, Англія не є оптимальним варіантом, оскільки не зацікавлена в прискореному
відновленні сильної та централізованої Росії. Англійські інтереси обмежуються під сучасну пору розбудовою сфер впливу на Кавказі та в балтійських провінціях. Найбільш доцільним було б, на мій погляд, розбудити в американцях інтерес до зусиль по відбудові Росії" [1.-Abt.IA.-Ukraine1.-Bd.34].
У цьому документі впадає у вічі федералістична заангажованість колишнього голови Української держави, проте, з огляду не двоїстий характер гетьманської політики під час осінньої кризи 1918 р., вона аж ніяк не виглядає неприродно. Окрім того, пояснення настанови Скоропадського влітку 1919 р. можна пошукати і у військово- стратегічній ситуації на той час в Україні. Варто пригадати, що саме під ту пору військові успіхи Збройних сил півдня Росії сягнули свого апогею, й перспективи не тільки Української Народної Республіки, але й радянської Росії виглядали особливо непевно.
Звіт німецького дипломата про розмову з П. Скоропадським потрапив на резолюцію до унтерстатссекретаря МЗС Німеччини фон Ганіеля, який резюмував офіційну позицію МЗС у такий спосіб: "...подальше існування вищезазначеної організації не становить для нас жодного інтересу" [1.-Abt.IA.-Ukraine1.-Bd.34].
Логічно, що в загальноєвропейській ситуації, яка склалася після укладення версальських документів, німецька дипломатія не наважувалася робити ставку на українське політичне угруповання, яке, на відміну від республіканців, не мало ані збройної сили для реалізації своїх державних амбіцій, ані оперативного терену. Проте відмова берлінської дипломатії у прямій підтримці гетьману посприяла його переїзду до Швейцарії для встановлення контактів з представниками Антанти. Стосовно останнього фон Ганіель висловився гранично красномовно: "Німеччина у цьому виразно зацікавлена" [5.-Vol.25. -№2.-S.290].
Невдача гетьманського угруповання була абсолютно характерною й для зусиль інших українських нерадянських державних центрів. Так, всі намагання української республіканської дипломатії, яка на той час все ж таки могла посилатись на певні об'єктивні здобутки Директорії на території України, зберегти свій потенціал на німецькому напрямку також виявилися марними. З огляду на Версальські документи український посланник у Відні звертається 10 липня 1919 року до посла Німеччини в Австрії графа фон Веделя з проханням з'ясувати німецьку позицію в українському питанні. Посол телеграфує запит до Берліна: "Берестейський договір у Версалі скасовано, внаслідок чого договірні відносини між Україною та Німеччиною перестали існувати. Український посланник просить мене визначити, чи є можливим поновити договір, оскільки він стосується відносин між Німеччиною та Україною, щоби Україна й надалі могла б існувати як визнана Німеччиною незалежна держава й щоби розбудовувати на цих підвалинах майбутню політику" [1.-Abt.IA.-Ukraine1.-Bd.34].
Українська дипломатія вочевидь намагалася врятувати становище, в якому опинилася внаслідок несприятливого для себе розвитку подій на Версальській мирній конференції. Але Берлін також був неспроможний зарадити українським проблемам. Унтерстатссекретар зовнішніх справ Ганіель дав 12 липня 1919 р. відповідь на запит німецького посла у Відні відносно українських справ: "Прошу повідомити українського посланника про наступне: відновлення договору (мається на увазі підписаний 9 лютого 1918 р. у Бересті мирний договір між Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною та Україною) з українським урядом виглядає, на жаль, нездійсненним, оскільки німецький уряд у відповідності до статті 117 мирного договору (Версальського) зобов'язався у випадку з Україною визнати всі домовленості союзних та асоційованих країн, а останні дотепер ще не визнали України" [1.-Abt.IA.-Ukraine1.-Bd.34]. Версальський договір, таким чином, у вельми виразний спосіб унаявнив абсолютний брак спроможності Німеччини проводити самостійну українську політику. Засаднича підлеглість Берліна колишнім супротивникам у війні в питаннях зовнішньої політики й параліч власної зовнішньополітичної ініціативи на українському напрямку призвели до того, що Берлін не наважувався навіть дати чіткої відповіді на питання, чи