Через два місяці барон фон Мальтцан повідомляє райхсміністра: "2 травня 1920 р. з Гельсінгфорсу до Берліна прибув генерал Маннергейм. Як мені стало відомо з інформованих кіл, його місія пов'язана з польсько-українською спілкою. Антанта нібито дійшла в Сан-Ремо думки, що з огляду на політичні та економічні міркування, є бажаним надати підтримку новим незалежним державам, деякі з яких, на думку Антанти, демонструють схильність порозумітися з Німеччиною в економічних питаннях й об'єднати їх у тривку смугу між Німеччиною та радянською Росією. З огляду на це Англія підтримала у Варшаві укладення польсько-українського союзу, що спрямований своїм вістрям проти радянської Росії, й сприяла його виникненню. Надалі план передбачає, що Литва, Латвія, Естонія та Фінляндія приєднаються до цього союзу в більш чи менш тривкій формі. Це приєднання виглядає тим більш необхідним, бо, як стало відомо, Брусилов концентрує під Могилевом сильну радянську армію з метою завдати наприкінці травня успішного удару. Литва наразі демонструє принаймні схильність до політичного союзу, Латвія - тим паче. Найбільш широкі перспективи відкриваються, на думку Англії, у Фінляндії, яка відчуває найсильнішу антипатію до більшовиків. Генерал Маннергейм мав учора кількагодинну розмову з генералом Малькольмом, під час якої вентилювалося питання про залучення до участі у проекті залишків колишніх російських військ, які наразі перебувають у Німеччині, та тих німецьких частин, що налаштовані антибільшовицьки й не бажають демобілізації. Під час цієї розмови англійці, як вважається, запропонували застосувати ці загони на польському та литовському фронті або зважити на позицію українців й переправити морем німецькі загони під видом добровольчого корпусу з українських німців-колоністів до України. Про те, що подібні плани обговорюються вже деякий час, свідчать тривкі чутки про утворення німецько-українського добровольчого корпусу. Зацікавлені особи навіть обережно зондували у мене питання, якою була б реакція Німеччини на такий план. Я відповів, що німецький уряд не має наміру брати участь у збройній боротьбі проти радянської Росії, допоки радянська Росія не загрожує німецьким кордонам" [1.- Abt.I.-Ukraine1.-Bd.34].

На тлі цієї розмови особливу вагу набувала інформація конфіденційного характеру, отримана тим же німецьким посольством у Лондоні 15 травня, згідно з якою метою наступу Червоної армії є не тільки розгром Польщі, який на той час вже був очевидним фактом, але й вторгнення на німецьку територію [1.-Abt.IA.-Ukraine1.-Bd.34].

Загалом, беручи до уваги те, що Червона армія у травні 1920 р. набрала безпрецедентного розгону в західному напрямку, а комуністична еліта радянської Росії вперше за роки збройної боротьби отримала реальну можливість втілити постулат пролетарського інтернаціоналізму про братню допомогу "поневоленим трудящим" європейських країн, можна вважати, що перспектива революційної війни під омофором радянської Росії наблизилась до Центральної та Західної Європи впритул. У такій ситуації українська дипломатія отримала нову перспективу й певний шанс інтегрувати українське питання в нову систему військово-політичних координат, що виникла внаслідок загрози радянської інвазії в Європу. У новому геополітичному проекті виявилася зацікавленою, перш за все, Польща, яка обстоювала ідею створення широкої антимосковської коаліції з залученням України, Балтії та деяких інших держав. До того ж українсько-польська спілка вже на той час існувала. Окрім очевидних суто військово- стратегічних чинників, що мотивували таку комбінацію, важливу роль відігравала й надія на прискорену інтеграцію Польщі в повоєнну військову, політичну та економічну систему, адже, в разі перебрання Польщею на себе функції лідера санітарної смуги по периметру кордонів радянської Росії, Варшава вправі була б розраховувати на інтенсифікацію її стосунків з країнами-лідерами повоєнної Європи. Проте така загалом сприятлива для української справи ситуація не протривала довго - німецький уряд оголосив про свій нейтралітет під час радянсько-польської війни й важливий геостратегічний резерв України, в котрий вже раз, не було використано.

У контексті німецької політики українське питання й надалі не набувало пріоритетного значення, хоча уваги до цього напряму європейської політики у МЗС Німеччини не бракувало. Ганіель фон Гаймгаузен, що на той час вже обіймав посаду державного секретаря зовнішньополітичного відомства Німеччини, окреслює німецьку позицію щодо України такими параметрами: "У нашій російській політиці слід розрізняти нашу настанову до нових незалежних держав колишньої Росії від настанови до радянської Росії. У відношенні до окремих нових держав ми втілювали політичну лінію, яка передбачає, згідно з зафіксованим у Версальському мирному договорі положенням, суворе дотримання принципу права націй на самовизначення. Ми слідкували за змагом нових держав та України до самовизначення з об'єктивною симпатією, не відмовляючись при цьому від нашої стриманості та узалежнювали всі окремі побажання визнання de jure від аналогічного кроку Антанти.

Стосовно України слід наголосити, що ми визнали Україну de jure і de facto незалежною