Тим часом українські дипломати не припиняють своїх контактів з МЗС Німеччини. Радник Блюхер інформує 5 серпня 1920 р. керівництво МЗС: "Керівник українського пресового бюро в Лозанні пан Степанковський прибув сьогодні до мене й заявив таке: англійська сторона зондувала останніми днями у гетьмана Скоропадського, що на цей час перебуває в Лозанні, питання, чи готовий він стати на чолі акції, яка б проводилася в Україні за підтримкою Англії. Скоропадський відповів на це, що він зробив би це тільки за умови, якщо зможе розраховувати також і на німецьку допомогу. Англійці заявили на це, що співдія Англії та Німеччини в цій справі була б, на їх погляд, надзвичайно слушною. Згідно з планом передбачається захопити Одесу й зосередити в ній залишки українських військ. Військових рейдів у внутрішні регіони не передбачається, натомість слід буде намагатись організувати торгівлю з тилом й встановити в такий спосіб контакт з селянством та німецькими колоністами. У такий спосіб можна буде поступово й обережно охоплювати своїм впливом внутрішні райони країни. Ніхто не сумнівається у підтримці Врангеля, колишнього командира батальйону в полку Скоропадського. Переговори з англійського боку ведуться майором Ленглі, англійським військовим аташе в Берні. 8 серпня має відбутися наступний раунд, для участі в якому з Лондона має прибути впливова особа. Планується також зустріч Скоропадського з Ллойд Джорджем під час відпочинку останнього у Швейцарії. До цього часу англійці вели переговори в неформальній атмосфері. Якщо ці контакти приведуть до мети, то українська ініціатива отримає не офіційну, а приватну підтримку. Йдеться про створення англійсько- німецького синдикату для сприяння розвиткові України. Пан Степанковський прибув до Берліна, щоби з'ясувати німецьку позицію щодо цього проекту. Я відповів пану Степанковському, що справа виглядає як провокація, як спроба вивести нас з нашого стану нейтралітету стосовно більшовиків. Ми не можемо брати участі в жодній акції, яка б означала порушення нашого нейтралітету. Проте якщо ця акція носитиме не військовий, а торговельний характер, то стосуватиметься скоріш німецьких торговельних кіл, ніж уряду" [1.-Abt.IA, Intern. Angelegenheiten 2.-Bd.2].

Для розвитку цієї теми варто зазначити, що в жовтні 1920 р. Степанковський знову відвідує Блюхера й інформує його про велике зацікавлення до цього проекту в Лондоні. Цього разу аргументація Степанковського подіяла, вочевидь, сильніше, й у Берліні заходилися готувати Степанковському аудієнцію у держсекретаря Симона Ганіеля. Загалом, останній слід намагань гетьманської групи привернути зацікавлення Німеччини до одеського плану знаходимо у грудні 1920 р., коли цієї теми торкався під час бесіди в МЗС ад'ютант гетьмана Зелінівський [1.-Abt.IA.-Ukraine1.-Bd.34].

19 листопада 1920 р. високопосадовець МЗС, дійсний радник фон Мальтцан у своєму меморандумі про українську ситуацію, укладеному для райхсміністра зовнішніх справ Німеччини резюмує стан справ в Україні та навколо неї у такий спосіб: "Радянську Україну та уряд Раковського визнано не тільки радянською Росією, але, в рамках Ризького миру, й Польщею. Польща уклала в Ризі мир з повноважним представником радянської України. Тепер Україна планує укласти з нами, як незалежна держава, угоди про пошту, телеграф та бездротове сполучення. Питання військовополонених, що під цю пору ще знаходяться в Україні, також відіграє свою роль... Україна є визнаною нами незалежною державою, але численні українські уряди через брак державної території нами не визнані, й представництву Петлюри дозволено здійснювати свою діяльність з суто практичних міркувань, а саме для розв'язання проблем загального особистого характеру, які стосуються тих українців, які не визнають уряду Раковського. Визнання радянської України, тобто уряду Раковського, становило б собою вихід зі стану нашого дотеперішнього нейтралітету, чого, на мій погляд, стан речей від нас наразі не вимагає. Окремої угоди у справі військовополонених ми також не потребуємо, оскільки ця проблема регулюється нашим договором з радянською Росією. Окрім того, війська армії Павленка та уряд Петлюри все ще знаходяться на терені України... Дні Павленка та Петлюри злічені, оскільки радянська армія після розгрому Врангеля з успіхом діє проти Павленка" [ 1. -Abt.IA.-Ukraine 1.-Bd.34].

Такий вбивчий для українського екзильного уряду аналіз ситуації в Україні характерний для кінця 1920 р. Тогочасна військово-стратегічна ситуація в Україні все більше налаштовувала Берлін на виразну радянську орієнтацію. Саме 1920 р. починають закладатися підвалини німецько-радянського порозуміння, яке мало своїм апогеєм Рапалльську угоду. У контексті такої політики екзильні українські уряди не мали ніяких шансів на визнання або підтримку з боку Берліна. Берестейська епоха у стосунках між Україною та Німеччиною дійшла свого завершення й розпочиналась нова доба, доба німецько-радянського партнерства.

Джерела та література

Politisches Archiv des Auswaertiges Amtes.

Deutches Zentralarchiv.

Akten zur deutschen Aussenpolitik. - Goettingen, 1984.

Grupp P. Deutche Aussenpolitik im Schatten von Versailles. - Paderborn, 1988.

Golczewski F. Deutschland und die Ukraine-Politik 1918-1926 // Nationalities Papers, 1997.

Bundesarchiv