В. В. Перепадя

УКРАЇНА ТА НІМЕЧЧИНА ВІД КОМП'ЄНСЬКОГО ПЕРЕМИР'Я ДО ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ ВЕРСАЛЬСЬКОГО ДОГОВОРУ: ГЕОПОЛІТИЧНИЙ АСПЕКТ

Перша світова війна, яка охопила весь європейський континент, не тільки зактуалізувала перші геополітичні концепції, що існували на 1 серпня 1914 р. у вигляді здебільшого суто теоретичних конструкцій [1.-C.33-88], але й спричинилася до їх оперативного перегляду, модифікації й, головне, застосуванню в практичній політиці. Промовистим прикладом цього процесу може слугувати динаміка потрактування української проблеми державним і військовим проводом Німеччини.

Німецькими політичними теоретиками ще до початку війни ставилося питання про утворення політично та економічно гомогенного конгломерату центрально- східноєвропейських держав, який був би здатний ефективно протистояти великим європейським колоніальним імперіям - Англії та Франції. Надмета такого утворення, яке набуло назви "Mitteleuropa "полягала в забезпеченні економічного поступу Німеччини англо-франко-російської монополії на колоніальні володіння. Основним стрижнем гаданої спільноти мали бути Німецька та Австро-Угорська імперії. Проте, оскільки народногосподарський комплекс Німеччини на той час орієнтувався саме на заморські терени, ідея "Mitteleuropa" залишалась на маргінесі зовнішньополітичного дискурсу німецької еліти. Проте вибух світової війни, її проблематичний для Центральної коаліції перебіг спричинився до того, що зазначена концепція політичної та економічної консолідації центрально-східноєвропейського простору почала набувати все нових і нових прихильників в провідних верствах Німеччини. Тож годі дивуватися, що з огляду на своє географічне розташування, економічний, людський, а в перспективі і військовий потенціал Україна посіла значне місце в таких обрахунках.

Перш ніж приступити до розгляду німецько-українських стосунків під цим кутом зору, варто спробувати сформулювати ті головні спонуки, якими керувався німецький провід, розробляючи свою українську політику. У першому наближенні ми, вочевидь, маємо справу з такими факторами: об'єктивна необхідність для Берліна убезпечити себе від вірогідної російської військової загрози; забезпечення ефективного контролю над Балканами та Північним Причорномор' ям шляхом вибудови системи політично залежних союзних регіональних держав; забезпечення безпосереднього географічного контакту з Кавказом та Закавказзям з метою встановлення в перспективі контролю над Середнім Сходом та Індостаном, на володінні якими базується британська могутність; необхідність збалансувати вірогідну загрозу з боку відновленої польської держави. Усі вищенаведені фактори були вочевидь породжені світовою війною й носили відвертий мілітарний характер. Безумовно, поряд з ними діяли також фактори суто економічного плану, але їх опрацювання не є предметом розгляду даної спроби аналізу тогочасної ситуації, бо, безперечно, заслуговує окремих ґрунтовних студій. Що ж стосується військового та політичного аспекту українсько-німецьких стосунків, то на них дійсно варто зупинитися докладніше. Констатуючи a priori включеність України в німецький геополітичний проект доби Першої світової війни, варто звернути особливу увагу на поставу Берліна в українському питанні в екстремальних умовах, а саме після поразки у війні. Аналіз логіки прийняття рішень Берліном саме в таких умовах може, на наш погляд, увиразнити місце українського фактору в геополітичних конструкціях німецького державного проводу. Тож спробуймо розгорнути ці заснуви в більш-менш широкій перспективі.

Німецька пропозиція про перемир'я на початку жовтня 1918 р. не могла не мати стратегічного значення для України й для української політики Берліна. Так, вже 3 жовтня 1918 р., безпосередньо після капітуляції Болгарії, гетьман Скоропадський звертається до австро-угорського державного керівництва з запитом, "...чи не зважують Центральні держави, з огляду на загальну військову ситуацію, можливості евакуації України. Беручи до уваги катастрофічні наслідки такого кроку, Україна мусить вдатися до відповідних запобіжних заходів" [2.-C.14]. Варто зазначити, що навіть у той час гетьман, за свідченням австрійських дипломатів, не був схильний драматизувати вихід Болгарії з війни й сподівався, що Центральному блоку ще вдасться виправити ситуацію на Балканах. Які " запобіжні заходи " мав на увазі гетьман, стає ясним вже через кілька днів. Повірений в справах Австро-Угорщини в Києві принц Фюрстенберг доповідає 7 жовтня міністрові закордонних справ у Відень: "...вищезазначена перспектива (йдеться про можливість евакуації військ Центральних держав з України), яка дає тут (тобто в Києві) привід для серйозного занепокоєння, спонукала вельми наближених до гетьмана осіб прозондувати через мене питання, чи не було б доцільним Україні спробувати встановити контакт з американським урядом" [2.-C.16]. 13 жовтня 1918 р. міністр закордонних справ Австро-Угорщини граф Буріан відповідає на запит посла в Києві: "Встановлення контактів між українським урядом та урядом Сполучених Штатів Америки є наразі небажаним. У випадку, якщо Антанта під час переговорів (з Центральними державами) вимагатиме евакуації військ Центральної коаліції також і з України, інтересам України та нашим інтересам відповідало б, щоби український уряд звернувся безпосередньо до нас та до Німеччини з проханням залишити наші війська в Україні; одночасно воно мало б звернутися з аналогічною пропозицією до урядів країн Антанти та Сполучених Штатів" [2.-C.16]. 25 жовтня 1918 р. український уряд звернувся до Центральних країн з нотою, в якій висловлюється сподівання на те, що "... війська Центральних держав й надалі виконуватимуть свою місію (в Україні) до того часу, як уряд (український) сформує власні війська, які відповідатимуть поставленим перед ними цілям" [2.-C.21]. Одночасно українська дипломатія отримала розпорядження довести свою поставу в цьому питанні до відома урядів Антанти та США. Новий зовнішньополітичний провід Німеччини схилявся до ідеї залишити німецькі війська в Україні. Так, державний секретар з закордонних справ В. Зольф