писав до генерал-квартирмейстера німецької армії Людендорффа 4 жовтня 1918 р.: "З огляду на наше серйозне й скрутне становище під політичним кутом зору виглядає необхідним повна концентрація всіх наших сил. В іншому випадку нашу найвищу ціль, а саме досягнення найбільш сприятливих для Німеччини умов миру, буде поставлено під загрозу" [3.-C.272]. Під концентрацією сил держсекретар розумів евакуацію німецьких військ з Естонії, Ліфляндії, за певних умов також з Курляндії, Литви, ба навіть з Туреччини. На противагу цьому військова присутність Німеччини в Польщі, Україні та Румунії мала б бути збережена: "З огляду на важливість стратегічно необхідного імпорту наші інтереси полягають в тому, щоби залишити Румунію та Україну в наших руках" [3.-C.272]. 10 жовтня державним секретарем Німеччини з закордонних справ Зольфом була укладена програма німецької політики стосовно України. Вона складалася з наступних пунктів: збереження незалежності України й забезпечення домінування німецьких інтересів в ній; німецько-український мирний договір має зберегти свою чинність і після укладення загального миру; видалення з України великоросійських елементів та агентів впливу Антанти; мирний договір між Україною та Німеччиною має бути доповнений окремими спеціальними договорами.
Справа в тім, що засаднича зміна зовнішньополітичного курсу нової Німеччини почала окреслюватись щойно наприкінці жовтня - на початку листопада 1918 р. Так, на початку листопада остаточно зруйнувалася єдність німецької політики стосовно України. В той час, як німецькі представники в Україні - повірений в справах граф фон Берхем та керівник економічного представництва барон фон Чаммер - наполягали на втіленні програми від 3 жовтня й намагалися, вдаючись до певної модифікації політичних методів, врятувати німецькі економічні інтереси в Україні, настрої в Берліні, вочевидь під враженням від несподівано несприятливої для Німеччини постави Вільсона на переговорах, втрачали на оптимізмі. Саме в цей час німецька зовнішня політика зазнала кардинальної зміни - якщо дотепер Берлін підтримував в Росії більшовицький режим, то тепер він був змушений терміново переорієнтуватися на ліберальний Захід, який керувався програмою президента Вільсона. Повертаючись обличчям до Заходу, Німеччина сподівалася отримати прийнятні умови мирного договору. В цьому контексті протибільшовицький маневр Берліна виглядає аж ніяк не ідеологічним, а суто прагматичним актом, який забезпечував переможеній Німеччині шанс на інтеграцію в нову Європу. Курс на співпрацю з Антантою наклав свій карб і на українську політику Німеччини. Німецький зовнішньополітичний провід намагався використати зацікавлення Антанти в українських справах у власних інтересах, намагаючись сприяти кооперації між урядом гетьмана та Антантою з перспективою використати це для поліпшення своїх стосунків з Антантою.
Тим часом події розгортались тим шляхом, який їм судився. 3 листопада військовий кабінет Райху обговорив українські справи, під час якого думки відносно того, чи варто залишати німецькі війська в Україні, розділилися. Так, державний секретар з військових справ Грьобер недвозначно констатував: "Інтереси України нічого не важать, важать лише наші власні інтереси" [4.-C.239]. Програма державного секретаря з закордонних справ Зольфа від 3 жовтня 1918 р. була визнана нереальною, аналіз військової офіції Райху від 5 листопада 1918 р. засвідчив: "Ми не зможемо втримати України" [4.-C.239]. Не дивлячись на те, що навіть після такого подання уряд Німеччини не вдався до ревізії свого українського курсу й формулювання нової української програми на зразок документу від 3 жовтня, німецька дипломатія практично керувалася оцінками початку листопада 1918 р. До кінця року МЗС Німеччини під керівництвом Зольфа переймалася до кінця року переважно проблемами організованого та безконфліктного виведення німецьких військ з українських теренів. Берлін вочевидь дійшов висновку, що з огляду на загальну ситуацію та на моральний стан німецького війська, німецька політика в Україні втратила можливість маневру й активних дій. Саме на цьому тлі керівництво німецької дипломатії в Берліні почало схилятися до евакуації України. На противагу цьому поглядові повірений Німеччини в Києві граф фон Берхем впродовж першої половини листопада 1918 р. вважав, що німецьку політику в Україні, а також німецькі економічні інтереси можна врятувати. Так, під час своєї розмови з гетьманом 17 листопада він повідомив гетьмана про наступне: "1. Я очікую, що новітнє проголошення великоросійських лозунгів та визнання федеративного принципу не означатиме повну відмову від дотеперішньої політики. 2. Прихід військ Антанти в Україну та можливий їх прихід до Києва аж ніяк не зможе поставити під питання дотеперішні українсько-німецькі стосунки." [5.-C.39]. Під час розмови гетьман запевнив повіреного Німеччини, що він, "...попри всі ті заходи, до яких він змушений був вдатися з огляду на новітні обставини, завжди залишатиметься вірним другом Німеччини." Берлін стримано відреагував на ці запевнення. Так, державний секретар з закордонних справ Зольф сформулював 28 листопада 1918 р. політичну лінію відносно України в такий спосіб: "...наша політика в Україні має бути наразі, з огляду на втручання Антанти, вельми стриманою" [5.-C.70]. Проте Зольф не бажає створити враження, ніби Німеччина ладна кинути Україну напризволяще. В тому ж документі він зазначає: "Ми не маємо жодного сумніву в необхідності й надалі підтримувати українців в їх національних прагненнях" [5.-C.70].
У цьому ж документі Зольф висловлює підтримку намаганням українських представників у Швейцарії встановити контакт з країнами Антанти, але конкретних зусиль для сприяння цьому не прикладається. Тим часом сили Антанти встановили контроль над