У нас: 141825 рефератів
Щойно додані Реферати Тор 100
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент


окремими південноукраїнськими регіонами й французький консул Енно, який на той час репрезентував в Україні інтереси цілої Антанти, звернувся через МЗС України до німецького головнокомандування в Україні та до німецької солдатської ради з телеграмою: " Повідомте німецьке головнокомандування та солдатську раду в Києві про те, що країни Антанти підтримують наразі теперішню владу в Києві й бажають перш за все збереження спокою та порядку. Згідно з цим до прибуття сил Антанти вона не може терпіти порозуміння між німцями та загонами Петлюри в Києві та в країні. Антанта також не може визнати угоду про перемир'я, укладену між німцями та Петлюрою " [5.-C.77]. Вимога Енно означала фактично вимогу надати військову допомогу урядові гетьмана в його боротьбі з ліворадикальними силами ЦР й чудово вписувалась у німецьку програму відносно України від 3 жовтня 1918 р. Адже керівництво німецької дипломатії саме й намагалося тоді сприяти співпраці Антанти з режимом гетьмана та забезпечити в такий спосіб німецькі інтереси. Саме з прицілом на такий варіант в угоді про перемир'я між німцями та Антантою в пункті ХХІІ було зазначено, що Німеччина може за згоди країн Антанти залишити свої війська на Сході з метою збереження спокою й порядку. Берлін в такий спосіб намагався гарантувати врахування своїх інтересів на сході європейського континенту навіть за умов негативного завершення війни на заході. Проте у другій половині листопада цей пункт договору перетворився для німецької сторони в прикрий тягар - адже Німеччина, як засвідчують постанови уряду, намагалась чимшвидше вивести свої війська з України [4.-C.240]. Та на тлі вимог Антанти підтримати гетьмана, для Німеччини почала окреслюватись перспектива втрати чіткої політичної лінії - адже, з одного боку, німці уклали угоду з Директорією, з іншого - мусили вживати заходів у відповідності до вказівок Антанти. Реальний і нагальний інтерес Німеччини в Україні під ту пору полягав у швидкому та безконфліктному виведенні військ й цей інтерес чітко усвідомлювався німецьким керівництвом. Особлива думка генерала Грьонера, який до того часу уособлював німецьку політику в Україні, про необхідність втримати ситуацію в Україні під контролем, не знайшла позитивного відгуку ані в міністерстві закордонних справ, ані в кабінеті міністрів. Так, міністерство закордонних справ Німеччини 2 грудня 1918 р. викладає свій погляд на українську проблему: "Ми маємо триматися таких засад: усвідомлення необхідності якнайшвидшого виведення наших військ; невтручання у внутрішньополітичні справи. Ці засади потрібно мати на оці навіть тепер, коли ми внаслідок умов підписаної угоди про перемир' я на Заході та через тиск Антанти опинилися у двоїстому становищі. Але тертя з Антантою потрібно по можливості уникати" [5.-C.77].

Сама ситуація в Україні та нюанси у ставленні до України окремих країн Антанти дозволили Німеччині утриматись від масштабного втручання в українську внутрішньополітичну боротьбу. МЗС в Берліні так характеризувало стан речей в Україні на 14 грудня 1918 р.: "Інформації, які нам надходять, засвідчують, що Директорія захопила владу майже у всій країні. Як запевняють солідні національно свідомі українські діячі, які щойно прибули з України і де мали розмови з Винниченком та Петлюрою, Директорія має до диспозиції понад 80000 чоловік регулярного війська. Мобілізаційний потенціал Директорії становить принаймні 500 000 чоловік... Мова йде вочевидь не про якісь там бандитські ексцеси, а про широкий народний рух, який спрямований проти гетьмана. Антанта вочевидь не має єдиного погляду на ситуацію в Україні. Америка та Італія, судячи з усього, не відкидають ідеї незалежної України. Англія, здається, виступає за Федерацію, а Франція - за відновлення Росії... Ми заявили протест в міжнародній комісії з перемир'я проти думки, ніби ми зобов' язані перед країнами Антанти дбати про спокій та порядок на зайнятих російських теренах. Цю місію ми виконували добровільно, допоки ми мали на те можливості. Тепер же повернення німецького війська годі зупинити. Якщо країни Антанти мають інтерес до підтримання миру і порядку в цих країнах, то вони мусять подбати про це самі" [5.-C.106]. Відповідно до духу цього документу зовнішньополітичне керівництво Німеччини дало санкцію на укладання угоди між Директорією та німцями від 14 грудня 1918 р., згідно з якою українські республіканські війська зайняли Київ. Оскільки на той час вже не було певності відносно того, чи дійсно Антанта підтримує уряд гетьмана й вимагає військової допомоги для гетьмана з німецького боку, то німці переорієнтувалися на нову провідну політично-військову силу з метою забезпечити вивід війська додому. Цьому вочевидь сприяла й рішуча постава Директорії, вплив якої на той час виразно зростав на вазі. Повірений в справах Німеччини в Україні граф фон Берхем звітує 15 грудня 1918 р. своєму міністерству у Берлін: " Директорія, здаючи собі справу зі своєї сили, проводить щодо нас достатньо упевнену лінію, відкрито погрожує проголошенням народної війни, якщо ми вдамося до спротиву під час входу республіканських військ до Києва й, з іншого боку, гарантує безперешкодну евакуацію в разі нашої поступливості" [5.-C.114]. В новій українській внутрішній ситуації німці вочевидь не втрачають надії втримати та модернізувати важелі впливу на політичне та економічне життя країни. Граф Берхем відразу ж (14 грудня 1918 р.) встановив de fakto відносини з

Сторінки: 1 2 3 4 5