новим урядом й намагався схилити його до визнання та підтвердження всіх дотеперішніх економічних угод між Україною та Німеччиною [3.-C.286]. Німецька дипломатія в Києві, таким чином, не втрачала надії й надалі реалізовувати свої економічні цілі в Україні. Проте в приватному листі граф Берхем ще 5 грудня попри весь свій службовий оптимізм з прикрістю констатує, що німецький вплив в Україні "постійно занепадає" [5.-C.106]. Наприкінці грудня загальна ситуація в Україні стає в такій мірі несприятливою, що граф порушує перед Берліном питання про відкликання свого дипломатичного представника з Києва [5.-C.162]. Його оцінка перспектив заключення економічних та фінансових угод з Україною була негативна. Таким чином наприкінці грудня 1918 р. німецький представник в Києві остаточно дійшов висновку про неможливість реалізувати в Україні політику, що ґрунтується на правовій базі Бресту та його доби. На кінець року цю позицію засвоїв й тодішній керівник зовнішньополітичної офіції Німеччини Зольф [4.-C.242].
Проте вже на початку нового, 1919 р. разом зі зміною високопосадовців у німецькому зовнішньополітичному відомстві, новий державний секретар закордонних справ Німеччини Брокдорфф-Рантцау переглядає українську політику Німеччини. Першим кроком нового державного секретаря була відмова згорнути або понизити рівень дипломатичних стосунків з Україною. 2 січня 1919 р. він телеграфує повіреному в справах Німеччини в Україні графу фон Берхему: "Відкликання представництва з Києва може справити враження, ніби ми кидаємо Україну напризволяще або, щонайменше, обмежуємо наші дипломатичні стосунки. Це було б, з огляду на невизначеність ситуації, небажаним. До такого кроку треба вдатися лише тоді, коли українці не в змозі будуть забезпечити екстериторіальність нашого представництва та безпеку наших дипломатів" [6.-C.164]. Через кілька днів нове зовнішньополітичне керівництво Німеччини вже мало нову українську програму. Її докладно викладено графом Брокдорфф-Рантцау у телеграмі повіреному в справах Німеччини в Києві графу фон Берхему, датовану 5 січня 1919 р.: "Ваші звіти останнього часу свідчать про те, що Ви схильні вважати, ніби подальше дотримання нами політики незалежної України є безцільне, оскільки Україна після виведення наших військ впаде до ніг російського більшовизму. Я не можу підтримати такого погляду. Тут (в Берліні) складається враження, що так званий український більшовизм не є ідентичним великоруському та що особливі соціальні проблеми (наприклад, питання про землю), а також національна свідомість, що так зміцніла протягом попередньої доби, дозволять свідомому своїх цілей уряду закріпити внутрішній антагонізм до російського більшовизму та волю до розбудови власної держави. Згідно з повідомленнями преси українські соціал-демократи на останньому з'їзді наголосили на своїй відданості ідеї незалежності України. Наполягання на цій тезі виглядає тим більш можливим тому, що галицька Україна вже існує як самостійне ядро й об'єднання з нею українських губерній Росії не виглядає неприродним. Звичайно, що, дивлячись на справу під таким кутом зору, навряд чи можна очікувати виникнення України, яка б сягала теренів Війська Донського. Мову можна вести про державу, яка б включала в себе такі українські губернії як Волинська, Подільська, Київська (з невеликими територіальними корекціями) та Херсонська в якості виходу до моря. Харківською губернією, Донбасом та Кримом Україна муситиме поступитися Росії. Втрата Донецького басейну буде компенсована галицькою нафтою. Виникнення такої держави, особливо в якості природного супротивника Польщі, є в наших інтересах. Виходячи з цього, ми маємо впливати на уряд з тим, щоби він діяв в цьому напрямку наскільки це можливо. Звичайно, ситуація скрутна, оскільки вочевидь бракує засобів боротьби. Окрім того, російські більшовики на півночі, козаки та Добровольча армія на сході, Польща на заході налаштовані вороже, а Антанта під проводом проросійськи налаштованої Франції в найліпшому разі недружньо. Наразі важко визначити, в якій мірі радянський уряд та великороси на сході задовольняться східними губерніями й чи буде можливо зіткнути їх один з одним. На заході виглядало б доцільним зближення з Румунією навіть за умови відмови від Бессарабії та інших жертв. Шляхом визнання з боку Румунії та усвідомлення спільності інтересів з нею Україна мала б більше шансів втриматися. Це посилило б позиції України та перекинуло б міст до Антанти й, окрім того, паралізувало б французьку підтримку Польщі. У внутрішній сфері уряд мав би вдатися до енергійних консолідуючих заходів, щонайшвидше створити дисципліновану армію та заходитися навколо поміркованих демократичних кроків. Прошу проаналізувати такий погляд. У випадку, коли обставини дозволяють його реалізацію, прошу обговорити його з державним проводом (України) та запевнити його, що ми з зацікавленням ставимося до утворення української держави й надамо їй підтримку, яка буде в наших силах" [5.-C.164]. Таким чином, в Берліні намагалися реанімувати стару українську політику, надавши їй актуальних рис, а саме - Україна має бути противагою вже не Росії, а новому конкуренту на сході - Польщі. В цьому контексті Берлін знову звертається до своєї жовтневої програми 1918 р., яка передбачала нав'язування Україною стосунків з Антантою й, в такий спосіб, її ширшу міжнародну легітимацію.
Проте до літа 1919 р. внутрішнє та зовнішнє становище Німеччини зазнало таких змін, ігнорувати які берлінська дипломатія просто не могла. Нові європейські реалії змусили Німеччину переглянути, серед іншого, також і свою східну політику. Так, у меморандумі від 6 липня 1919 р. німецька зовнішньополітична офіція в такий