В. Л. Семко

УКРАЇНСЬКА ДІАСПОРА В РОСІЙСЬКІЙ ФЕДЕРАЦІЇ: СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ

Після проголошення у 1991 році України незалежною та суверенною державою питання вивчення української діаспори вийшло на якісно новий практичний та теоретичний рівень, оскільки мова йшлась про діаспору народу, що має власну державу, а звідсіля принципово інші політичні, культурні та духовні цілі та інтереси. У відповідності до світової практики Україна проводить заходи щодо підтримки етнічних українців за кордоном та зміцнення зв'язків з ними. Це зумовлює зміст наукових та практичних завдань вивчення української діаспори: дослідження ступеня збереження української ідентичності в діаспорі; з'ясування ролі етнічних українців у соціально-політичних та економічних процесах країн, де вони мешкають; визначення та аналіз зв'язків української діаспори з історичною батьківщиною; аналіз організаційних форм та ступеня інституціоналізації діаспори (політичні партії та рухи, суспільні, мистецькі та освітні організації) тощо. Дослідження західної української діаспори, як правило, не становить складнощів, оскільки українське населення США, Канади, Австралії та інших країн мало сприятливі можливості для самореалізації та збереження української ідентичності і високий рівень організації. Натомість східна українська діаспора, передусім в

Росії, й досі залишається значною мірою terra incognita для вітчизняного дослідника. Внаслідок асиміляційних процесів, які тривали багато десятиліть, важким завданням є навіть визначення точної кількості етнічних українців у складі населення РФ. Проблемним питанням є взаємовідносини українських організацій з російськими офіційними структурами. Окремими цілями слід вважати вивчення автохтонного населення історично українських земель у складі РФ та новітньої діаспори, яку становлять трудові мігранти з України.

Зважаючи на викладене можна сформулювати наступні цілі даного дослідження: з'ясування чисельності етнічних українців у складі населення РФ; виокремлення певних категорій серед української діаспори, які розрізняються за терміном проживання та умовами формування, а також визначення закономірностей їх розселення на території Росії; дослідження ступеня збереження української етнічної ідентичності серед діаспори в Росії та її культурних потреб; з'ясування соціального складу української діаспори та ролі, яку вона відіграє у різних сферах життя Росії; з'ясування конкретних організаційних форм формалізації української ідентичності в Росії, як культурних, так і політичних, та їх перспектив; аналіз заходів офіційних структур України щодо зміцнення та поглиблення зв'язків з діаспорою в Росії та задоволення її потреб.

Вітчизняна етнополітологія вже накопичила певний масив знань з цієї тематики. Передусім слід відзначити праці І. Кураса [1], у яких подано розгорнутий аналіз сучасного стану українців у РФ та проблем, з якими вони стикаються. Дослідження В. Романцова [2; 3.] та С. Чорного [4] присвячені історико-демографічному аспекту формування східної української діаспори, у тому числі в Росії. Великий інтерес представляють дослідження В. Ідзя [5; 6; 7; 8; 9], С. Пиріжкова [10]. Значний досвід вивчення української діаспори в Росії, який напрацювали російські фахівці, відображений у публікаціях М. Губогло [11], Ю. Карпової [12], В. Тишкова [13; 14.] та ін. Велике значення для аналізу зазначеного питання мають статистичні матеріали, передусім результати переписів населення [15; 13].

Українці в Росії - найчисельніша українська діаспора за межами України. Проте власне діаспорою є ті українці, які опинились в Росії внаслідок міграцій, або є нащадками тих, хто переїхав до Росії з території сучасної України. У той же час до складу Росії входять давні етнічні українські землі: Стародубщина (північна частина Чернігово-Сіверської землі), Північна Слобожанщина, Донщина, Таганрозька та Шахтинська округи. Відносно новою українською етнічною землею є Кубань. Ці землі були відірвані від України у 20-х рр. ХХ ст., коли тенденційно, без урахувань етнічного складу населення визначався кордон між РРФСР і УРСР. Автохтонне населення цих земель є етнічно українським, проте русифікація у поєднанні з Громадянською, Великою Вітчизняною війнами та голодоморами мала катастрофічні наслідки. Переписи 1959 й 1989 рр. показали, що етнодемографічні втрати внаслідок русифікації стали незворотними: на Слобожанщині, з 1926 по 1959 р. чисельність українців у Курській обл. зменшилась зі 140 тис. до 15,6 тис. чол., або у 9 разів, у Білгородській - з 707 тис. до 68,2 тис., або більш ніж у 10 разів, у Воронезькій - з 777,6 тис. до 176,8 тис., або в 4,4 раза. У деяких районах Слобожанщини у 1989 р. українцями себе вважали по кількасот чоловік, хоча в минулому там були значні масиви українських поселень [4, с.5].

Землі, на які з давніх часів були спрямовані міграційні потоки українців і населення яких можна вважати українською діаспорою, отримали неофіційну назву Сірого, Зеленого та Малинового Клинів.

Сірий клин, або Сіра Україна, - це назва земель у південно-західному Сибіру та північному Казахстані. Їх загальна площа 1,9 млн км2 (втричі більше ніж сучасна Україна). З цієї загальної площі у 20-х роках ХХ ст. українці становили більшість населення на площі 460 тис. км2. Зелений Клин - це землі Далекого Сходу - Приморський та Хабаровський краї, Камчатська, Магаданська, Сахалінська, Амурська області, загальною площею 2,1 млн км2, що в 3,5 раза перевищує територію сучасної України. До Малинового Клину входили землі Кубанщини, переважно територія теперішнього Краснодарського краю.

Заселення цих земель українцями розпочалось з давніх часів, коли російська держава розпочала поступове засвоєння Сибіру та Далекого Сходу і рекрутувала для цього людські ресурси з європейської частини Росії та України.