Наступний сплеск міграцій українців на російські землі відбувся під час Великої Вітчизняної війни, яка викликала масові переміщення населення у зв'язку з евакуацією на Схід. Вже в початковий її період були евакуйовані на Урал, в Поволжя, Західний Сибір, Казахстан, Східний Сибір і Середню Азію 25 млн чол., значна кількість яких були мешканцями України. [16, с.18.] Після звільнення окупованих територій відбулась реевакуація, яка за своїм масштабом була меншою ніж попередня евакуація, оскільки частина евакуйованого населення, у тому числі українського, залишилась у Східних районах СРСР. В. Ідзьо на прикладі Тюменської області виокремлює ще два джерела притоку українців до Росії - втікачі від голоду і репресій у 1930-х роках та в'язні таборів ГУЛАГу, які після звільнення залишились там жити. [5, с.262.]

У повоєнні часи кількість українців на теренах Росії постійно зростала. З 1959 до 1989 р. їх побільшало на 2 млн - з 5 млн до 7 млн осіб. Проте, не зважаючи на це, кількість українців, що проживали на Кубані, Ставропіллі, Таганрожчині, у Курській, Воронезькій областях, на Далекому Сході, за цей період зменшилась проти загальної кількості населення - відбувалась їх русифікація. [2, с.39-40.]

У цілому, за даними останнього радянського перепису 1989 р., чисельність і розміщення українців у Росії виглядали таким чином: Північна і Центральна Росія - 1 млн 237 тис. чол. (28,3 % загальної чисельності), Центрально-Черноземний регіон - 261 тис. (6,0%), Донщина (Ростовська обл.) - 179 тис. (4,1%), Північний Кавказ - 309 тис. (7,1%), Надволжя - 370 тис. (8,5%), Прибалтика (Калінінградська обл.) - 63 тис. (1,4%), В'ятський і Уральський регіони - 461 тис. (10,6%), Сибір і Далекий Схід - 1 млн 484 тис. (34,0%) [4, с.91].

Чисельність українців у сучасних межах Росії, за даними Всеросійського перепису населення 2002 року, становить 2 млн 940 тис. чол. (2% населення). У 1989 році цей показник становив 4 млн 360 тис. чол., або 3% усього населення Російської Федерації. Хоча протягом 1990-х років чисельність українців у Росії скоротилась на 32,5%, положення українського етносу у етнодемографічній структурі Росії не змінилось - як і раніше, він посідає третє за чисельністю місце після росіян (79,8%) і татар (3,8%) [15].

Таке значне зниження кількості етнічних українців у Росії російські дослідники пояснюють впливом несприятливих демографічних факторів: природне зменшення, міграційний відтік і зміна національної приналежності [12, с.94]. У перші роки після розпаду СРСР значна кількість українців, особливо з Далекого Сходу, переїхала в Україну. Проте невдовзі почали формуватись потужні міграційні потоки у зворотному напрямку, і приблизно з другої половини 1990-х років і до теперішнього часу Україна є основним джерелом російського міграційного приросту. Саме тому напередодні публікацій перших даних перепису 2002 р. висувались прогнози, за якими чисельність українців у Росії повинна була б значно зрости. Натомість перепис зафіксував значне і непередбачене зниження - з 4,36 млн до 2, 94 млн, тобто майже на третину, хоча за розрахунками фахівців перші два фактори зумовили скорочення українського населення РФ не більш ніж на 250 тис. чол., а 1,2 млн українців просто "зникли" [12, с.94-95]. Наявність фактору зміни етнічної ідентичності у такому коливанні уявляється очевидною. Втім, російські дослідники припускають, що зміна ідентичності з української на російську - процес не обов' язково незворотній, і наступний перепис може показати збільшення кількості українців у Росії. Багато в чому це залежить від соціально-економічного добробуту населення. Наприклад у Москві, за результатами перепису 2002 р., чисельність українців не зменшилась, як у країні в цілому, а навпаки, зросла [13, с.70].

Характерною рисою етнодемографічної структури розселення українців в Росії є їх концентрація у великих містах, які є провідними центрами науки, культури та мистецтва. Саме туди переїздила більшість інтелектуальної еліти з усього СРСР, і саме в цих містах швидкими темпами зростала чисельність українців. Так, за шістдесят три роки між першим (1926 р.) та останнім (1989 р.) переписами населення чисельність українців у Москві зросла з 16,1 тис. осіб до 252,7 тис. осіб, у Ленінграді - з 10,8 тис. до 151 тис. осіб [3, с.81]. Умови проживання у містах Російської Федерації значно прискорювали процеси русифікації українців. Взагалі у більшості столиць радянських республік втрата рідної мови супроводжувалась переходом на російську мову. Особливо цьому було піддано українське і білоруське населення великих міст СРСР. Як наслідок, у 1989 році за межами України лише 44,3% українців вважали рідною українську мову [11, с.59-60].

Після 1991 року розпочався новий етап етнодемографічних змін серед українців в Росії. СРСР, як одна з найбільш етнічно неоднорідних країн, залишив у спадок стійку систему масових транснаціональних зв'язків. Соціально-економічні проблеми, з якими зіштовхнулась Україна, зумовили значну міграцію її громадян на заробітки в країни "близького" та "далекого" зарубіжжя, що призвело до появи нової категорії етнічних українців в Росії - трудових мігрантів.

У територіальній структурі виїзду громадян України за кордон Росія посідає одне з провідних місць. Так, з усієї кількості громадян України, що виїжджали за кордон з 1997 до 2000 роки на Росію припадало в 1997 р. - 29,1%,