1998 р. - 22,0%, 1999 р. - 28,8%, 2000 р. - 34,2%. Схожі показники міграції українських громадян за вказаний період мала лише Польща [10, с.12]. Найбільший інтерес представляє категорія довготривалих трудових мігрантів: в 2000 р. 42,4% довгострокових трудових мігрантів з України працювали в Російській Федерації [17, с.134]. З'ясувати етнічну структуру цих міграцій доволі важко, оскільки переважна більшість довгострокових трудових мігрантів є нелегальними, але загалом етнічні закономірності трудової міграції з України можна відстежити, спираючись на показники виїзду громадян України з різних регіонів. Так, наприклад довгострокові мігранти, мешканці Донецького регіону, працюють головним чином у Росії, мешканці західних областей України - здебільшого в Чехії, Польщі, Угорщині та Словаччині, а також у країнах Середземномор'я і у меншій мірі в Росії [17, с.134- 135]. Загалом на Російську Федерацію припадає майже половина від усієї трудової міграції з України. При цьому, з мігрантів Західного Полісся та Карпатського регіону на Росію припадає близько чверті усієї кількості, у той час як з Донецького - близько 90% [17, с.137]. У той же час не слід стверджувати, що в Росію їдуть працювати лише етнічні росіяни, адже в усіх областях України, крім Автономної Республіки Крим вони становлять меншість населення.
Важливим аспектом буття українського етносу в Росії була та велика роль, яку українці з давніх часів відігравали в усіх сферах життя Росії. Російська імперія не лише широко використовувала українців для освоєння нових земель, вона також мобілізувала українську еліту до усіх сфер духовного, наукового та політичного життя. Особливо активно цей процес розпочався за часів Петра І та Катерини ІІ: так, за період 1701 - 1762 рр. Слов'яно-Греко-Латинська Академія в Москві мала 21 ректор, 18 з яких були вихованцями Києво-Могилянської академії, а з 127 архієреїв, які у той самий період обіймали російські кафедри, 70 були українцями, 43 - росіянами [6, с.20-21]. Така ж сама політика проводилась і радянською владою - Україна залишалась основним інтелектуальним донором СРСР. Протягом усього радянського періоду на найвищих посадах СРСР у ранзі міністрів, віце-прем' єр-міністрів, представників військового керівництва тощо зустрічались представники українського народу. З України на роботу до Москви та Ленінграду переїжджали видатні науковці, митці різних напрямків мистецтва, а Дніпропетровськ був визнаною "кузнею кадрів" для вищого керівництва СРСР.
Українці традиційно відіграють важливу роль у партійно-державному механізмі власне Росії. Так, за результатами виборів у березні 1990 року до складу Верховної Ради РРФСР увійшли депутати - представники 48 національностей, що населяли Російську Федерацію. Більшість становили росіяни - 830 депутатів (78,1%), при тому, що в населенні Росії вони складали 81,5%. Українці, становлячи 2,97% населення Росії, мали 46 місць у Верховній Раді (4,3%). Представники решти етносів отримали переважно не більше 10 депутатських мандатів (менше 1%) [14, с.4,9,10].
За своїм професійним та освітнім складом українці є вагомою складовою у соціально-політичній структурі Російської Федерації. Так, у 1989 р. кількість українців з вищою освітою становила 19,76%, а з середньою спеціальною і вищою освітою - 45,61% від загальної кількості українців, що проживали в Росії [1, с.541]. Значною мірою це є наслідком радянської політики розподілу випускників вузів, внаслідок якої значна кількість етнічних українців - кваліфікованих фахівців - щорічно виїжджала до Росії (Північ, Сибір, Далекий Сход), і частина з них залишалась там жити.
Попри значну ступінь русифікації, можна впевнено стверджувати, що українці в Росії загалом зберігають свою етнічну самоідентифікацію. За результатами опитування 1992 р. серед міського населення 15 регіонів Російської Федерації (опитаний 1541 українець), з'ясувалось, що 69% опитаних усвідомлюють себе українцями, 16 % - не усвідомлюють і 15% не змогли визначитись. Утім, як показало те ж саме дослідження, найбільш яскраво українська національна свідомість виявляється серед господарських керівників - 12% (від загальної кількості опитаних), інженерно-технічних працівників - 13%, фахівців гуманітарної сфери - 9%, кадрових військових - 4%, кваліфікованих робітників - 21%. Таким чином, у Росії усвідомлення себе українцем практично не залежить від освітнього рівня, але прямо пов'язане з соціально-професійним статусом і рівнем соціально-професійної самореалізації: ті етнічні українці, які "зробили себе", соціально "зрілі", впевнені у своєму статусі, звичні за характером діяльності до відповідальності й прийняття рішень - мало переймаються своїм "інородством" і менш схильні до "етнічної мімікрії" [1, с.540-542]. Це припущення співпадає з вищенаведеною думкою російських соціологів про те, що етнічна ідентичність українців у Росії знаходиться у прямій залежності від їх соціально-професійного статусу.
Українська ідентичність представлена в Росії настільки чітко, що деякі російські дослідники виділяють окремий етнічний підтип - "український" (поряд з поморами, сибіряками, донськими, уральськими й іншими козаками, центральноросійським підтипом тощо). Це дає підстави вважати, що українці існують саме як реальна діаспора, яка представляє в Росії власне український соціальний і культурний потенціал [7, с.170].
Етнокультурна інституціолізація української діаспори в Росії почалась ще за часів Перебудови, коли у 1988 р. в Москві було створено найстаріше товариство українців Росії - «Славутич». У його складі діють секції історії, культури, мови, літератури та інші. Товариство пропагує українську культуру, проводить шевченківські свята, Дні України, концерти, опікується україномовними класами в 12 школах Москви [18, с.35]. З набуттям Україною незалежності склалися передумови для піднесення національної