Після реорганізації РУП в УСДРП у грудні 1905 р. і введення нею в програму вимоги національно-територіальної автономії України ставлення радикал-демократів до неї змінилося на краще; на виборах до ІІ Державної думи були відзначені навіть спроби зближення та блокування, які, проте, виявилися безуспішними. У 1906-1907 рр. радикал- демократи були стурбовані наполегливим намаганням українських есдеків ввійти на автономних правах до РСДРП (поряд з польськими, латвійськими, єврейськими соціал- демократами). Цей альянс у разі його втілення, вважали діячі УДРП, загрожував збереженню національного обличчя УСДРП і призвів би до її поглинання централістичними елементами російської соціал-демократії. Як приклад, вказували на Українську соціал- демократичну "Спілку", яка виділилася на початку 1905 р. із РУП, приєдналася до РСДРП і незабаром зовсім втратила свій первісний характер.

На думку Б.Д. Грінченка, ця частина української соціал-демократії "кинулася у міцні обійми жорстокої теорії державного централізму і знищення живих колективних індивідуальностей заради можливості одягти увесь світ у однакову сіру уніформу і з цієї причини ніяких автономій не визнає, а найбільше не визнає автономію України" [7.-С.119- 120]. Корені цього явища Б.Д. Грінченко вбачав у тому, що українець, який відірвався від рідного ґрунту, завжди намагається показати, що він "більший москаль, ніж сам москаль" і тому більше вогню боїться звинувачень у національному шовінізмі. До таких ось панів, вважав Б.Д. Грінченко, і належать члени "Спілки", які приєдналися до РСДРП і щиро намагалися спокутувати минулий гріх віри. Тому радикал-демократи застерігали лідерів УСДРП від небезпеки повторити долю "Спілки", наголошуючи, що для "російської соціал- демократії централістичний деспотизм дорожчий і миліший за справжню свободу і розквіт живих народних організмів" [7.-С.120].

Для характеристики позиції російської соціал-демократії (і "Спілки" як її складової) стосовно українських національних партій та ідеї національно-територіальної автономії України показова стаття П. Л. Тучапського (псевдонім - П. Лукашевич), опублікована у журналі "Вестник жизни". Зупинившись на з'ясуванні соціальної природи УДРП, автор підкреслив як найбільш суттєві для неї риси виключно інтелігентський характер, слабкість безпосередніх зв'язків з народними масами, прихильність до "дрібнобуржуазного утопічного" соціалізму, небажання визнавати класові суперечності і класову боротьбу організованого пролетаріату як провідної сили соціального розвитку, прагнення до розмежування з радикальними лівими силами, "дуже велику схильність" до трактування питання щодо української мови "як одного з найважливіших" для українського селянства. Він вважав УДРП "значною мірою поєднанням напрямків лояльних українофілів і драгоманівців" причому, на його думку, саме останній напрямок зазнав втрат [8.-С.34-35].

Торкаючись центральної вимоги програми УДРП - національно-територіальної автономії України, П. Л. Тучапський зазначив, що виключно широкі законодавчі права національних сеймів, яких вимагають радикал-демократи, не мають аналогів у федеративному устрої інших держав (США, Швейцарії, Австралії) і дають можливість передбачати відособлення економічного законодавства у різних автономних одиницях Російської держави, шкідливе для всієї сукупності економічного життя країни.

Відповідаючи на запитання, "яким повинно бути ставлення російської соціал- демократії до вимоги автономії України, відстоюваної УДРП й іншими українськими партіями?", Тучапський писав, що "інтереси розвитку продуктивних сил Росії, і прямі інтереси пролетаріату - а тільки вони можуть бути критерієм наших суджень - зовсім не вимагають автономії України, особливо у тому надзвичайно широкому розумінні, яке виставляється ДРП і. РУП." [8.-С.36-41]. Висуваючи ряд рішучих міркувань "проти", наголошував на тому, що економічне життя України занадто тісно пов'язано з життям всієї Росії, тому надання широких повноважень українському сеймові тільки загальмує подальший поступальний розвиток капіталізму, що економічні особливості України, які "не такі вже й значні, як це видається українським націоналістам", вдало доповнюють економічні особливості інших частин Російської держави, що штучне відособлення економічного життя України тільки зашкодить її промисловому розвитку, рівно як і розвитку центра Росії [8.-С.42-43].

Ще менш сприятливою, на думку П. Тучапського, була б автономія України "для безпосередніх інтересів пролетаріату і насамперед всього пролетаріату, що проживає на українській території", адже внаслідок своєї нечисленності промислові робітники України не зможуть завоювати більшості у власному національному парламенті і значно вплинути на хід законодавства. Разом з тим представники пролетаріату всієї Росії зможуть домогтися незмірно більш важливих поступок з боку панівних класів у загальноросійському парламенті, природно, за умови введення загального виборчого права.

Стосовно до негативних сторін централізації, вони можуть бути нейтралізовані реалізацією програми РСДРП з національного питання: широким місцевим і обласним самоврядуванням, повною рівноправністю всіх громадян, свободою друку, освітою рідною мовою, введенням національних мов нарівні з державною російською у всі місцеві суспільні і державні заклади.

Запобігаючи звинуваченням у посяганні на право націй на самовизначення, П. Тучапський стверджував, що " у цьому випадку ми не маємо справи з вимогою нації: ні українське селянство, ні український пролетаріат ніде не виступали (за виключенням 2-3-х випадків) з вимогою автономії