України. Ми маємо справу поки що тільки з вимогами партій, які носять майже виключно інтелігентський характер. Ми думаємо, що ці партії перебільшують (безсумнівно, bona fide) глибину національного почуття українського народу. Поки він цього почуття не виявляє. Внаслідок цього українські національні партії здаються нам значною мірою такими, що насаджують в українському народі це національне почуття.". Отже, робив висновок Тучапський, ставлення російської соціал-демократії до українських партій повинно бути таким: "... оскільки вони будуть представляти реальні інтереси українських народних мас, постільки вони - її бажані союзники, оскільки ж їх прагнення будуть шкодити інтересам пролетаріату всієї Росії і розвитку продуктивних сил по всій країні - постільки вона буде з ними боротися" [9.-С.37-39].
Застосування теорії національного питання до сучасних конкретно-історичних умов російської імперської дійсності початку ХХ ст. - ключовий елемент світогляду українських ліберальних демократів. У перші місяці революції лідери партії заявляли в пресі, що не торкатися або відкласти вирішення національного питання - це означає "значною мірою послабити значення державної перебудови і створити у майбутньому можливість нової боротьби, яка врешті призвела б до того ж гноблення найслабших, яка складає одну із болючих проблем сучасної Росії"; миру у країні можна досягти тільки за умови визнання всіх народностей Росії її рівноправними господарями [10.-С.110].
Стимулом для повнішого висвітлення цієї проблеми стала необхідність відповісти опонентам "зліва" і "справа". Опонентом "зліва" виявився лідер лівого крила РУП Д.В. Антонович, який оголосив у №11 партійного журналу "Праця" (1905 р.) національне питання "неіснуючим", придуманим буржуазією для заглушування пролетарської класової свідомості і відволікання робітників від дійсно суттєвих проблем [11]. Йому негайно відповів С.О. Єфремов, стверджуючи, що всі спроби позбутися національного питання, відмахнутися від нього, приречені на невдачу, оскільки "ознаки національної сутності" належать до загальнолюдських і знищити їх неможливо, не спотворивши разом з тим до відомої міри і людського образу і подоби [12.-С.196]. Національне питання, потенційно існуючи у будь-якому людському суспільстві, яке досягло певного рівня культурного розвитку, особливої гостроти набуває лише за наявності національного гноблення. "Для пригноблених національностей питання національне є питання деякою мірою чистого повітря, міцного здоров'я і втрачає таке значення тільки за справедливого вирішення, тобто за повного задоволення національних потреб. До того часу всі зусилля оголосити національне питання неіснуючим залишаться оголеним побажанням тієї чи іншої особи, доктринерською спробою шляхом відповідного декрету скасувати життя з його непохитними вимогами". Все це повною мірою С.О. Єфремов відносив і до українського питання, вважаючи, що теоретичні "заперечники" національного питання на практиці "повинні стояти на ньому, якщо не хочуть перестати бути самими собою" [12.-С.197].
Приводом для полеміки "справа" послугувала друкована заява редактора-видавця газети "Заря" (1905, №208) Ярмонкіна у дусі великодержавного валуєвського циркуляра 1863 р., що "українського народу, української мови немає і ніколи не було, отже, немає і бути не може у нас української інтелігенції", з роздумами з приводу прагнення "українофілів" створити "Русь-Україну від Карпат до Кавказу" під патронатом Австро- Угорської монархії. Виступ Ярмонкіна С.О. Єфремов іронічно назвав "декретом про скасування української інтелігенції" [13.-С.276], відзначивши як найбільш характерну рису подібних атак на український рух "вельми вражаючу легкість, з якою різноманітні пани Ярмонкіни беруться за вирішення українського питання, не маючи аніякісінького уявлення ні про його стан, ні про принципове обґрунтування, ні навіть про фактичний бік справи". Він підкреслював, що єдиний шлях вирішення національного питання - у можливості вільного самовизначення, оскільки тільки в цьому випадку сили нації підуть не на консервативну роботу відстоювання свого національного "Я", а на творчу життєдайність [13.-С.289-290, 293].
Антиподом націоналізму радикал-демократи вважали марксизм. Основну ваду марксистської теорії вони вбачали у схематизмі і механістичності, які знищують "людину, як життєтворчу одиницю" і "живу соціальну одиницю, тобто націю" [14]. С.О. Єфремов так висвітлював сутність підходу марксистів до національного питання: "Національність оголошена ворогом вселюдської згоди та братерства і, як найвищий вияв цієї думки, висунуто твердження, що найбільш революційний елемент сучасного суспільства - пролетаріат - не має рідного краю" [15.-С.116]. Більше того, вчення марксизму "за своєю сутністю" виключає постановку яких-небудь національних завдань, постільки виходить із невідворотності зникнення у віддаленому майбутньому різних націй унаслідок злиття. На звинувачення у шовінізмі радикал-демократи відповідали, що "шовіністами можуть бути лише представники панівної нації, але ні в якому разі не слабкіші і пригноблені нації, .ті нації, стосовно яких порушується найелементарніша справедливість з боку панівної нації". Викриваючи прагнення марксизму до нівелювання людської індивідуальності, писали, що "стає лячно за той соціалізм, який марксисти виставляють своїм ідеалом і якщо тільки вони не виправлять своє вчення. то їх соціалізм може перетворити людей у якусь отару овець, або армію солдатів, яка, чого доброго призведе до деспотизму". Вихід вбачали у визнанні ролі людської індивідуальності та її вольового імпульсу, у реальній оцінці значення національного чинника, й того факту, що вільний розвиток кожної національності в умовах гарантій загальногромадянських свобод є запорукою "прогресу людського духу" і "реалізації в світі ідей свободи, добра та краси" [14].
Радикал-демократи різко негативно ставилися до тактичної лінії Української народної партії, що була створена наприкінці 1901 - на початку 1902 рр. і порівняно активно проіснувала до 1907 р. Щоправда, у