А тому виганяй з неї усіх ворогів-зайд ". Коментуючи ці "заповіді", Єфремов з обуренням писав, що УНП "вельми рішуче стала на ґрунт самого крайнього, можна сказати, неприкритого шовінізму, під виглядом інтересів робітничих мас сповідуючи неприкрите людиноненависництво, роздмухуючи вогонь національної ворожнечі". Він передбачав, що поступово, "клаптик за клаптиком, впадуть з партії її неначебто соціалістичні шати, і тоді виразно постане нічим не прикрашена шовіністична сутність її, яка надасть досить певний вигляд цим. "істинно-українським" людям" [6.-С.33]. Інший відомий журналіст із середовища УДРП Ф.П. Матушевський у липні 1907 р. передбачав, що, незважаючи на те, що в Україні УНП ніколи не вважали партією серйозною і солідною, програма її може знайти певне підґрунтя в українському русі, і якщо не тепер, то пізніше, у більш підходящий час, запущені нею у вжиток лозунги використають більш безсоромні демагоги [16.-С.131]. Критичні відгуки про М.І. Махновського та його прихильників в 1907-1914 рр. знаходимо в "Щоденнику" засновника УДРП та видавця газети "Рада" Є.Х. Чикаленка.

Цікаво, що солідарність із радикал-демократами в критиці УНП виявляли й українські есдеки. Так, С.В. Петлюра характеризував УНП як "партію націоналістичну зі всіма негативними шовіністичними рисами національної обмеженості й вузькості", загальною тенденцією літературної продукції котрої є нетолерантність і ворожість до національних меншин України. Вважав її політичний вплив "нікчемним", а саме її існування - показовим, як свідоцтво "хворобливої" націоналістичної течії, що започаткована серед українського суспільства [17.-С.55,63]. В.К. Винниченко використав деякі риси особистості М.І. Міхновського в зображенні постаті Данила Недоторканого в оповіданні "Поміркований та щирий", потрактованого з часом як карикатурно-узагальнений образ українського самостійника. Звичайно, занадто гострий тон цієї полеміки - відображення злободенності моменту. Але принципові розходження між УДРП та УНП у розумінні суті та покликання націоналізму, специфіки відносин української нації та національних меншин - безумовні.

Взаємовідносини українських радикал-демократів з загальноросійськими партіями диференціювались, насамперед, залежно від позиції останніх у національному питанні. Повне неприйняття викликали чорносотенні партії та організації, що відстоювали збереження абсолютної монархії і єдинонеподільної Росії. Більш помірковане ставлення висловлювалося до праволіберальних партій ("Союз 17 октября" і його сателітні організації), тим більше, що під час першої революції октябристи в Україні були цілком лояльні до національно-культурних вимог українців.

Найбільше співчуття і живу зацікавленість викликали ліві ліберали - партія конституційних демократів (кадетів). У середовищі радикал-демократів спостерігалися різні підходи стосовно до позиції кадетів з національного питання. Члени УДРП, що одночасно входили до складу обох партій, вважали позицію кадетів оптимальною. На їх думку, "не декларуючи якогось одного позитивного вирішення цього питання і разом з тим не відкидаючи ні одного з них, партія підходить до національного питання з діловитою обережністю, продиктованою передбаченням реальної політики" [18.-С.161].

Значно критичніше розцінювали позицію кадетів члени центрального керівництва УДРП. Так, Є.Х. Чикаленко взагалі був переконаний, що "все російське суспільство вороже ставилося до відродження української нації і кожна течія або партія мотивували це своїм штадпунктом. Крайні праві, "чорносотенці", різко і брудно боролися з українством, виходячи з того, що у Росії повинні бути "один цар, одна віра і один народ"; ліберали протидіяли делікатніше, але все ж твердо стояли за "єдину неподільну Росію" і боялися усього того, що загрожує її цілісності; а крайні ліві палко виступали проти національних рухів "в ім'я єдності пролетаріату". Коли українство підіймало голову і висовувало претензії навіть тільки на самостійне культурне життя, тоді всі ці ворогуючі між собою російські партії і течії об'єднувалися у боротьбі з українським рухом, постаючи проти нього, як тепер кажуть, "єдиним фронтом" [19.-С.35].

Звичайно, це висловлювання носить занадто категоричний характер і не враховує нюансів у середовищі українських кадетів. Як свідчать джерела, співчуття до програмних вимог українських ліберальних демократів, зокрема до ідеї національно-територіальної автономії, виявляли кадети Волинської, Катеринославської, Київської, Полтавської губерній [20.-Ф.523.-Оп.1.-Спр.97.-Арк.5зв.,6; Спр.216.-Арк.27-28зв; Спр.73.-Арк.1зв.].

У листопаді 1905 р. Л.М. Жебунев писав одному із керівників партії, відомому земському діячеві І.І. Петрункевичу, що "ми, українці, маємо потребу в тому, щоб нас кликали на з' їзди конституційно-демократичної партії, як представників українських партій, і якщо можна - на з' їзди земських і міських діячів. Якщо Ви можете допомогти нам, рекомендуючи нас тому і іншому бюро, то дуже зобов'яжете Ваших земляків. Якщо ні, прошу Вас вказати, до кого я тут, у Петербурзі, повинен звернутися?" У наступному листі Л.Н. Жебунев цікавився, "як вирішилося підняте Вами у бюро кадетської партії питання про