запрошення членів УДП (мова йде про попередницю УДРП - Українську демократичну партію - С.І.) на з'їзди кадетської партії, тобто про представництво української партії? Якщо бюро не вирішило цього питання, а перенесло на загальні збори, то коли намічаються ці збори?". Він писав, що хоче заздалегідь повідомити своїм колегам по партії про прийняте рішення і відправити до бюро кадетської партії їх адреси [20.-Ф.523.-Оп.1.-Спр.319.- Арк.3зв., 5-5зв.]. Чим завершилося його клопотання і чи запрошувалися в подальшому українські демократи на кадетські з'їзди як офіційні гості - точно встановити не вдалося. Імовірніше, що інтереси українців на з'їздах КДП, як і раніше на з'їздах земських і міських діячів, захищали особи, що брали участь одночасно в обох партіях - Конституційно- демократичній і Українській демократичній (радикально-демократичній).
У квітні 1906 р. радикал-демократи добивалися від ЦК кадетської партії включення українського питання в порядок денний Ш-го делегатського з'їзду. Редактор органу УДРП "Рідний край" М.А. Дмитрієв у листі до ЦК запитував, куди слід направляти матеріали, які повинні розглядатися у ході обговорення національної проблеми. Дмитрієв підкреслював, що "кадетам на Україні, щоб бути істинно народною партією, слід зближуватися в своїй праці з УДРП" [20.-Ф.523.-Оп.1.-Спр.319.-Арк.1зв.].
Про те ж прохали лідери Петербурзької громади. Але керівництво кадетів не виявило бажання поставити національне питання на розгляд з' їзду, незважаючи на те, що були підготовлені спеціальні доповіді Ф.Ф. Кокошкіна і В.Д. Набокова. Відповідаючи на настирливі прохання українців розглянути на з'їзді національне питання, І.І. Петрункевич заявив: "Не змінювати ж заради вас програму свого з'їзду!" [21.-С.13].
Ця відмова не була випадковою: як відомо, лідер партії П.М. Мілюков не приховував думки, що "питання національні, самі по собі, загрожували ускладнити питання соціальні і конституційні, що становили наше головне завдання. Різниця бажань і вимог різних національностей злилась би при цьому в загальні формули. це є спосіб до підвищення вимог найменш готових до "автономії" народностей" [22.-С.369]. Сутність ставлення Партії народної свободи до національного питання надзвичайно виразно охарактеризувала член ЦК, журналістка А.В. Тиркова, яка відверто визнавала, що ".кадети були проти республіки, проти розчленування Росії, стояли за її цілісність, неподільність, проте вважали за необхідне дати інородцям право навчатися рідною мовою, вживати її нарівні з російською у місцевих, земських і судових. У польському питанні йшли далі. В кадетську програму входила автономія Польщі. Треба визнати, що багато хто з кадетів, а тим більше виборці, що подавали за них голоси, не орієнтувалися в малодослідженій, строкатій етнографії Росії, не знали, де всі ці народи й племена живуть? І чого власне її не вистачає?... Це невігластво не охолоджувало шляхетного бажання дати цим невідомим всі права, всі свободи. Самодержавство їм в чомусь відмовляло, якимсь чином робило утиски. Треба утиски припинити і надати якомога більше прав. Красномовні кадетські оратори, посилаючись на високий авторитет європейських учених юристів, переконливо доводили, що в правовій державі все це належить надати, що право самовизначення народів є право священне" [23.-С.255-256]. Але все ж стосовно українців кадетська партія не поспішала це "священне право" визнавати, тим більше - активно публічно підтримувати. Відповідно формувалася й політична лінія партії: збереження єдиної-неподільної Росії, поділ націй на "державні" й "недержавні", на "зрілі" й "незрілі". Українці, на думку офіційного кадетського керівництва, належали до останніх.
Пізніше О.Г. Лотоцький, що неодноразово брав участь у загальноросійських з'їздах (кустарно-промисловому (1902 р.), установчому "Лиги образования" (весна 1906 р.), культурно-просвітницьких товариств (весна 1906 р.), діячів народної освіти) у складі "українського лоббі", критично оцінював загальне враження від цих контактів, адже коли "серед тих, хто вважав себе "єдиними господарями у "російській державі" або "на російській землі", з'являлися українці і заявляли про певні свої права, то це вважалося недоречним втручанням якихось сторонніх і безправних елементів у справи, які їх не повинні стосуватися". Але, визнавав він, спостерігалася "певна гама стосунків залежно від часу, до якого відносяться стосунки цього типу" [24.-С.425].
Незважаючи на це, радикал-демократи не втрачали надії привернути увагу ЦК КДП до національної проблеми. На травневому (1907 р.) з'їзді УДРП було прийнято рішення направити свого представника на найближчий з'їзд кадетської партії для досягнення згоди щодо загальних питань, особливо національного, "якби на з'їзді з'ясувалось, що діяльність цих партій можна координувати". Але, як виявилося, співпадіння національних позицій обох партій залишалося досить проблематичним як у революційний, так і в постреволюційний період.
Стосовно цього цікавий лист у ЦК від 8 грудня 1908 р. керівника місцевої організації кадетської партії Волинської губернії письменника Д.В. Марковича, який повідомляв, що партійна група з 12 осіб розпалась, оскільки "українці відмовилися і вийшли з партії, фракція котрої в Думі не тільки ігнорувала українців як народність, що має всі права на національне самовизначення, складає 27 мільйонів, які мають свою літературу, пісню і культуру - але фракція навіть звука не подала на захист хоча б права навчання на Україні на материнській мові, навіть не дала підписів в заяву 37 про це право. Українці неодмінно у загальній боротьбі і в опозиції завжди будуть підтримувати своїх братів - великоросів і йти з партією народної свободи, - але остільки, оскільки це не буде шкодити національному розвитку українського народу і