І все ж, незважаючи на розбіжність у поглядах на національну проблему, неминучі конфлікти та зіткнення, тяжіння українських радикал-демократів до тісних контактів з кадетами не зменшувалося. І якщо воно не завжди знаходило відгук у центрального кадетського керівництва, то значно успішніше реалізовувалося на місцях. Цьому сприяли як близькість програм обох партій і соціальна спорідненість, так і подвійне членство деяких відомих лібералів в УДРП і КДП, тісне дружнє спілкування кадетів і радикал-демократів. Щоправда, при досягненні компромісів на поступки частіше йшла українська сторона, усвідомлюючи переважаючу силу і вплив кадетської партії в Україні, але не бажаючи злитися із загальноросійською ліберальною партією і остаточно здати національні позиції.

Нарешті, маючи досвід виборів до трьох Державних дум, у 1908 р. радикал-демократи переконалися, що, незважаючи на пропаганду демократичного вирішення національного питання, на постійні заклики "розвіяти швидше туман централізму. і з більшою увагою придивитися до життя" [15.-С.129], позиції провідних прогресивних загальноросійських партій з національного питання практично не змінилися, вирізняючись "крайньою нечіткістю і відсутністю позитивних суджень". На думку М.А. Славинського, ці програми все ж таки не йшли далі громадянської політичної рівноправності всіх національностей і права кожної нації на самовизначення, не вкладаючи в нього конкретного змісту. Про національно-територіальну автономію ці програми або замовчували, або промовляли малозрозуміло, змішуючи поняття обласної і національної автономій. Тільки в програмі партії соціалістів-революціонерів містився натяк на федералістське розуміння міжнародних відносин майбутньої Росії, але цей натяк з програмою не зливався і здавався в ній випадковим фрагментом [18.-С.161]. Таким чином, національне питання прогресивні загальноросійські партії розглядали лише стосовно до кардинальних проблем реформування держави. Самостійного інтересу воно для них не становило.

У системі координат українських політичних сил напередодні і в період революції 1905-1907 рр. УДРП зайняла місце "центру" між РУП (УСДРП) і УНП. Зазначимо, що якихось різких формальних розбіжностей між програмами цих партій майже не існувало. Розбіжності носили головним чином тактичний характер (еволюція чи революція, пошуки компромісів чи конфронтація, шлях ненасильства чи можливість збройної боротьби), але саме вони і перешкодили встановленню конструктивних стосунків між радикал- демократами, есдеками і енупістами. Для радикал-демократів УСДРП була недостатньо національно-виразна і патріотична, а УНП - занадто нетолерантно налаштована стосовно до національних меншин і обділена політичним реалізмом. У свою чергу, для українських соціал-демократів УДРП була "помірковано-акуратна" і "буржуазна", а для членів УНП - недостатньо безкомпромісна і рішуча у своїх національних вимогах. До того ж українські есдеки були впевнені, що національне питання може розв'язати в Україні, як і скрізь, лише соціал-демократія. "Саме вона, - декларував у 1906 р. орган УСДРП "Вільна Україна", - понесе у народні маси здоровий націоналізм, котрий не буде затримувати класової свідомості пролетаріату як міського, так і сільського, а через се не буде зупиняти величезного соціального процесу диференціації класів на підставах капіталістичної продукції, на підставах економічних протилежностей цих класів. Навпаки, "націоналізм" соціал-демократії сприятиме сьому". Есдеки вважали, що саме вони стояли й стоять "на сторожі національних прав українського народу", а тому повинні вирвати з рук буржуазії "монополію на розв'язання національного питання", бо вона зайвий козир у буржуазії, мета якої - затемнити класову свідомість пролетаріату, продовжити своє панування [25.-С. 115116]. Проте, незважаючи на готовність радикал-демократів шукати союзників у національному таборі на платформі спільної боротьби за відновлення національно- політичних і культурних прав свого народу і забезпечення конституційних гарантій вільного національного розвитку, в роки першої російської революції міцного і плідного союзу, або бодай тривкого співробітництва між трьома основними українськими партіями не вийшло. Переважали взаємна критика, конкуренція, дискусії, в ліпшому випадку - розподіл "сфер впливу" (так, цариною діяльності як партії інтелектуальної та поміркованої УДРП вважали пресу, "Просвіти", клуби, українську парламентську групу та петиції до влади).

Тип міжпартійного суперництва, який склався на початку минулого століття в українському сегменті російської багатопартійності, на наш погляд, можливо охарактеризувати, за термінологією Ф. Ленера [26.-С.189], як "гетерогенний", тобто такий, коли суперники сперечаються один з одним за підтримку одночасно різних груп виборців, не маючи "свого" стійкого електорату, намагаються поєднати інтереси різних, інколи конфліктних соціальних шарів та груп, незалежно від їх класової належності. Передвиборчі коаліції складаються, зазвичай, між спорідненими партіями. Такий тип відносин властивий для суспільства на шляху модернізації, перетворення традиційних структур на модерні, аграрної економіки на індустріальну. Багатоукладне суспільство, а до того ж таке, що має страти з різними культурними, мовними, національними, релігійними та іншими інтересами, утворює передумови для виникнення саме багатопартійної системи. Така система й почала складатися в Російській імперії в останній період її існування.

УДРП, як партія парламентського типу, кадрова, напівлегальна (але не легалізована офіційно, попри всі намагання!), сприяла, спираючись на свої ресурси, створенню цієї системи. Можливо, системи конкурентної, але - не конфліктної. Такої, щоб стабільно функціонувала та слугувала розквіту громадянського суспільства, розвою конституціоналізму та трансформації імперії в федерацію рівних і вільних народів.

Джерела та література

Павко А.І. Теоретико-методологічні засади дослідження діяльності політичних партій та організацій в Україні наприкінці XIX - на початку XX ст. // Український історичний журнал. - 2001. - №4.

Леонов С.В. Партийная система России (конец XIX - 1917 год) // Вопросы истории. - 1999.