В.В. Соловйова

ДИПЛОМАТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ УРЯДІВ У МЕМУАРНІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Розвиток української дипломатії на сучасному етапі не може здійснюватись успішно без вивчення і узагальнення історичного досвіду міжнародної діяльності України, її дипломатичної служби в добу національно-визвольних змагань 1917-1921 рр., коли вперше після тривалої історичної перерви вона знову увійшла у зовнішньополітичний світ. Діяльність української дипломатії у сусідніх з Україною державах у надзвичайно складній для неї воєнно-політичній обстановці була спрямована на пошуки як окремих партнерів, так і груп країн, які могли б реально сприяти Україні у боротьбі за незалежність. Незважаючи на несприятливі зовнішньополітичні умови, українським дипломатам вдалося розбудувати якнайширшу мережу своїх дипломатичних представництв у десятках країн світу та інтегрувати справу боротьби українського народу за свою державність у світовий зовнішньополітичний контекст. Досвід діяльності перших українських дипломатичних представництв за кордоном не втратив своєї актуальності і в наш час.

Висвітлення міжнародної діяльності українських урядів почалося одразу після поразки національно-визвольних змагань. Це, в першу чергу, можна пояснити спробами проаналізувати позитивний досвід та помилки у внутрішній та зовнішній політиці урядів в Україні. У цьому контексті значний інтерес викликають мемуари безпосередніх учасників доби національно-визвольних змагань, які були організаторами зовнішньополітичної служби у 1917-1920 рр., керівниками українських дипломатичних представництв за кордоном. Вони до певної міри були використані у низці наукових досліджень, присвячених дипломатичній діяльності українських національних урядів, вивченню структури, кадрового складу та функцій окремих дипломатичних місій та посольств [1-8]. Написані під враженням безпосередньої участі у подіях, спогади українських дипломатів та керівників зовнішньополітичної служби доби національно-визвольних змагань містять різноманітний фактичний матеріал, аналіз міжнародної ситуації, внутрішньої та зовнішньої політики українських та закордонних урядів тощо.

У даній статті зроблена спроба систематизувати комплекс мемуарної літератури, присвяченої дипломатичній діяльності Центральної Ради, Української Держави та Директорії УНР, що досі не було предметом спеціального дослідження, а також вперше узагальнюються спогади активних учасників подій, які були причетними до формування різних напрямків дипломатичної діяльності українських національних урядів: зовнішньополітичного, торговельно-економічного, пресово-інформаційного та консульської служби - важливих компонентів державотворчої діяльності.

Значна кількість спогадів безпосередніх учасників подій була написана у 1920-1930-х роках. На деяких з них, як зокрема, В. Винниченка "Відродження нації", П. Христюка "Замітки і матеріали до історії української революції", І. Мазепи "Україна в огні і бурі революції", М. Шаповала "Велика революція і українська визвольна програма" [9-12] у значній мірі відбилися партійно-політичні упередження авторів, які продемонстровані полемічними випадами на адресу політичних опонентів. Зокрема, у праці В. Винниченка відбилися всі протиріччя, які існували у керівництві Центральної Ради і Директорії щодо зовнішньої політики, а також його критичне сприйняття, як одного з лідерів УСДРП, міжнародної діяльності уряду гетьмана П. Скоропадського. Цей період у його відомій праці "Відродження нації" характеризується як "русько-німецька змова". Разом з тим, він робить застереження, що у цей період "німецький імперіалізм... ще не мав виразної орієнтації на "єдіную, нєдєлімую" [9.-Кн.Ш.-С.56]. Критикуючи своїх політичних супротивників і перекладаючи на них всю відповідальність за поразку у національно-визвольних змаганнях, В. Винниченко разом з тим подає процес організації окремих дипломатичних інституцій, розглядає проблему партійно-політичного впливу на добір їх кадрового складу. Автор упереджено аналізує як внутрішню, так і зовнішню політику УНР у 1919-1920 рр., вбачаючи прорахунки у відході керівництва УНР на чолі з С. Петлюрою від т.зв. соціалістичних принципів.

Через призму ідеологічних міркувань висвітлює зовнішньополітичний курс Центральної Ради, Української Держави, Директорії УНР та дії українських дипломатичних місій П. Христюк - активний діяч УПСР. Він, як і В. Винниченко, намагається перекласти всю відповідальність за прорахунки і вади зовнішньополітичного курсу УНР на соціал- демократичний уряд республіки та його представників у дипломатичних місіях, протиставляючи їм позицію партії українських есерів.

У праці І. Мазепи "Україна в огні і бурі революції" значна увага приділена добі Директорії. Крізь призму своїх власних переживань та безпосередньої праці в уряді автор висвітлює основні етапи розвитку другої УНР. Він детально аналізує діяльність української дипломатії у Польщі, а також умови, які призвели до військово-політичного договору з цією країною. Варшавська угода, на його думку, була "наслідком трагічної ситуації, що створилася на українському фронті восени 1919 року" [10.-Кн.ІІІ.-С.5]. І. Мазепа намагається проаналізувати власні (як голови уряду УНР) прорахунки у формуванні зовнішньополітичного курсу країни, а також неефективність дій державного апарату, пов'язану здебільшого з некомпетентністю і відсутністю професіоналізму серед керівників Міністерства закордонних справ і дипломатичних представництв. За його твердженням, саме інформації та звіти голів репрезентацій УНР за кордоном були основою для формування зовнішньої політики Директорії [10.-Кн.П.-С.103].

Варшавська угода викликала різке розмежування в колах української політичної еліти. Якщо на початковому етапі діяльності Директорії лідери українських соціалістичних партій змагались навколо визначення зовнішньополітичної орієнтації - на Антанту чи на Москву, то угода між С. Петлюрою та Ю. Пілсудським викликала рішучий осуд дій Головного отамана щодо передачі Галичини полякам, звинувачення його у самочинному захопленні влади. Аналізу Варшавської угоди на правомочності підписання її С. Петлюрою присвятили, зокрема, свої спогади М. Шаповал та С. Шелухин [12;13]. Проте, на відміну від гострополемічної праці М. Шаповала, яка пройнята безапеляційною суб'єктивною критикою дій С. Петлюри, С. Шелухин критикує неправомочність підписання угоди Головним Отаманом з