Одночасно у працях В. Винниченка, І. Мазепи, П. Христюка, М. Шаповала і С. Шелухина, попри партійно-політичну заангажованість авторів, вміщено чимало цінного фактичного матеріалу і документів, які дозволяють всебічно розглянути процес формування українських репрезентацій і одночасно з' ясувати, в якій мірі міжпартійна ворожнеча шкідливо впливала на діяльність українських представництв за кордоном та підбір їх кадрового складу.

Безпосередньо дипломатичній діяльності українських урядів присвячені спогади О. Шульгина "Політика: Державне будівництво України і міжнародні справи", "Без території", "Початки діяльності міністерства закордонних справ України" [14-16]. Протягом 23.06.1917 - 17.01.1918 років О. Шульгин обіймав посаду генерального секретаря міжнаціональних справ УНР та зовнішньополітичного відомства і безпосередньо впливав на формування зовнішньої політики Центральної Ради. У своїх спогадах "Початки діяльності міністерства закордонних справ України" він відзначає, що зацікавлення Україною у світі посилилось ще влітку 1917 р. За його словами, інтерес виявили, насамперед, країни Антанти. В середині вересня 1917 р. О. Шульгин зустрічався з представниками французької санітарної місії. Він зблизився з французьким журналістом Жаном Пеліс'є, який своєю інформацією про події в Україні чимало сприяв налагодженню франко-українських зв'язків. Ж. Пеліс'є був ініціатором зустрічі О. Шульгина з послом Франції у Росії - Нулансом. Генеральне секретарство міжнаціональних справ УНР, як згадував О. Шульгин, відвідували представники і шефи італійської, американської, сербської, румунської, японської військових місій. Однак найтісніші контакти склалися з французькими і американськими військовими представництвами. Чимало цьому сприяв французький генерал Табуї, який був відряджений шефом французької військової місії у Росії до генерального штабу Південно- Західного фронту у Кам'янець-Подільському, та старшина генерального штабу Фіцвільямс. О. Шульгин зазначав, що, усвідомлюючи слабкість уряду О. Керенського, керівні кола Антанти всіляко намагались забезпечити дальше ведення війни на Східному фронті [16.- C.30]. Як історику, О. Шульгину притаманна виваженість в аналізі історичних подій, що робить його мемуари цінним допоміжним джерелом для вивчення проблеми становлення дипломатичної служби УНР за кордоном.

Особливе місце в мемуарній літературі, яка висвітлює закордонну діяльність українських урядів, а також становлення дипломатичної служби в добу національно- визвольних змагань, посідають спогади Д. Дорошенка, відомого українського державного діяча, історика за фахом. У 1918 р. він очолював МЗС Української Держави, а у 19191920 рр. - ревізійну комісію у справах українських військовополонених. У своїх спогадах "Дещо про закордонну політику Української Держави", "Закордонна політика Української Держави 1918 року", "Замітки до історії 1918 року на Україні" [17-20] він детально висвітлює процес становлення міждержавних зв'язків Української Держави з Центральними державами, налагодження дипломатичних стосунків з нейтральними країнами та країнами Антанти, аналізує міждержавні стосунки з радянською Росією. Мемуари Д. Дорошенка завдяки використанню автором широкого кола архівних джерел, матеріалів періодичної преси і спогадів сучасників мають велику цінність для детального, ґрунтовного і всебічного висвітлення дипломатичної історії України. На межі жанру мемуарної літератури і наукового дослідження написана його робота "Мої спомини про недавнє минуле" [17]. Із притаманною йому виваженістю і об'єктивністю, Д. Дорошенко аналізує зовнішню політику українських урядів, розкриває процес створення, діяльності та формування кадрового складу дипломатичного корпусу України за кордоном протягом 1917-1920 рр. Він узагальнює здобутки та прорахунки у закордонній політиці Центральної Ради, Української Держави та Директорії УНР.

Характеризуючи закордонну політику Української Держави, Д. Дорошенко зокрема зазначає, що після підписання Брестейського мирного договору дипломатичні стосунки України з центральноєвропейськими державами - Німеччиною та Австро-Угорщиною мали ключове значення для української зовнішньої політики. Він наголошує, що "відносини до Німеччини були влітку 1918 року основним питанням не тільки нашої закордонної політики, але й питанням самого нашого існування, як держави". За його словами, Україна, спираючись на німецьку військову силу, намагалась досягти внутрішньої консолідації в суспільстві і, осягнувши цю мету, поволі вийти з-під опіки Німеччини, а також Австро- Угорщини. Поразки німецької армії на Західному фронті сприяли здійсненню українських планів. У свою чергу Україна була для Німеччини стратегічним партнером не лише як політичний союзник та противага Росії, але як надійний економічний партнер" [17.-Ч.3.- С.6].

До десятирічного ювілею укладення Брестського миру було видано збірник спогадів і матеріалів "Берестейський мир" під редакцією І. Кедрина. У збірці опубліковано тексти мирної угоди, укладеної в Брест-Литовському та таємного договору про Галичину і Буковину, мемуари членів офіційних делегацій Німеччини і Австро-Угорщини, а також української делегації М. Залізняка "Моя участь у мирових переговорах в Берестю Литовському" та О. Севрюка "Берестейський Мир". М. Залізняк, відомий діяч Української партії есерів, голова її закордонного комітету і Союзу визволення України, за дорученням якого він в роки Першої світової війни проводив політико-дипломатичну діяльність в Австро-Угорщині, Болгарії, Туреччині, Швейцарії, Німеччині та Швеції, прилучився до складу української делегації вже в процесі переговорів. На еміграції М. Залізняк тісно співпрацював з М. Васильком - прихильником т.зв. австро-угорської концепції вирішення української проблеми в імперії Габсбургів, яка передбачала в разі перемоги країн Четверного союзу відновлення Галицько-Волинської держави, як національно-автономного краю. Як згадує М. Залізняк, завдяки своїм зв'язкам з австро-угорськими дипломатами, М. Василько сприяв виробленню вигідних для України умов Брестського миру, а також укладанню таємного договору про виділення Східної Галичини в окремий коронний край [21.-C.79-84]. М. Василько, за словами М. Залізняка,