М. Залізняк детально зупиняється на перебігу дипломатичних акцій, які проводили українські емігранти за кордоном протягом усього періоду Першої світової війни і які, за його словами, були недооцінені лідерами Центральної Ради. Він наголошував, що якби М. Грушевський, В. Винниченко та інші діячі українського політичного проводу подбали про те, щоб порозумітися з таємними українськими еміграційними організаціями, врахувати їх думку і досвід політичної діяльності за кордоном, вони мали б можливість зрозуміти, що лідери воюючих Центральних держав, "незважаючи на всі свої військові перемоги на східному фронті, з огляду на своє внутрішнє становище і становище на західному фронті, нічого так не бажали і не уважали би для себе величезним дипломатичним успіхом якнайшвидше заключення сепаратного миру з українською державою". Саме ця недооцінка дипломатичного досвіду української еміграції, а також нехтування можливістю увійти у безпосередні зносини з уповноваженими воюючих країн за допомогою українців, які мешкали за кордоном і породжували, на думку М. Залізняка, спроби лідерів Центральної Ради "перетворити бувшу Російську імперію на федерацію вільних народів, у якій українській народ був би повноправним членом", що від самого початку було "безнадійною утопією" [21.-C.64]. У спогадах М. Залізняка наводиться чимало фактів про ставлення до Центральної Ради та її міжнародної політики за кордоном. Висвітлюючи підготовку до переговорного процесу, він наголошує на особливому зацікавленні Австро-Угорщини в укладанні миру з Україною і водночас подає перебіг подій, який призвів до проголошення ІУ Універсалу. Аналізуючи процес підписання мирного договору у Брест-Литовському, М. Залізняк підкреслює його велике значення для міжнародного утвердження України. "Побідні тоді Центральні держави, - наголошує він, - формально і офіціально признали існування самостійної і незалежної Українскої Народньої Республіки, признали її як суверенну державу і підписали з відпоручниками українського уряду урочистий і почесний для України мир" [21.-C.64].

Дещо інший характер мають спогади О. Севрюка про перебіг переговорного процесу у Брест-Литовському. У стислому хронологічному порядку автор висвітлює основні події, а також реакцію керівництва Центральної Ради на хід переговорів. Автор зупиняється на позиції кожного члена делегації, який представляв ту чи іншу українську партію, висвітлює взаємовідносини з російською делегацією тощо.

У 1920 р. починається видання окремих спогадів голів українських дипломатичних представництв, що, як правило, містять значне коло документальних матеріалів, матеріалів тогочасної преси. Серед них слід виділити "Спомини" М. Галагана, голови Української надзвичайної місії в Угорщині, які розкривають діяльність української репрезентації в цій країні. Варто зазначити, що завдяки використанню автором значного кола документів і матеріалів преси, його спогади набувають цінності як допоміжне джерело для вивчення процесу створення і діяльності дипломатичних представництв УНР і ЗУНР в Угорщині. М. Галаган розглядає головні напрямки роботи українських представництв, умови, методи та форми їх діяльності, зображує процес їх матеріального забезпечення, складнощі взаємовідносин репрезентацій УНР і ЗУНР. Автор аналізує політичну ситуацію в Угорщині, детально розкриває її вплив на діяльність українського представництва, публікує документи, які торкаються функціонування дипломатичної служби УНР в Угорщині, що значно підвищує інформативну вагомість праці. Описуючи процес налагодження двосторонніх контактів, М. Галаган зазначає, що серйозною перешкодою у цьому процесі стала окупація частини Угорщини військами Румунії, з якою УНР мала напружені стосунки. Після приходу до влади адмірала М. Хорті (1 березня 1920 р.) угорська дипломатія посилила свою активність у Польщі, пропонуючи політичний союз і військову конвенцію, спрямовані проти ЧСР і Радянської Росії. Полонофільські настрої угорської преси все частіше призводили до відмови публікацій у ній українських матеріалів [22.-Ч.ІУ.-С.185-186].

Висвітлюючи внутрішню ситуацію в Угорщині, яка характеризувалася частими зміни політичної влади, М. Галаган розкриває перебіг українсько-угорських стосунків після соціалістичного перевороту. Він показує спроби угорського комуністичного керівництва використати українських соціалістів як посередників і за їх сприяння одержати військову допомогу від Радянської Росії. Він зокрема згадував, що Бела Кун через українську дипломатичну місію звернувся до В. Винниченка з пропозицією розробити умови можливого компромісу між лівими українськими соціалістичними течіями і урядом Радянської Росії з метою формування в Україні "справжнього" українського радянського уряду, який мав би ліквідувати Директорію і Державний секретаріат ЗО УНР. М. Галаган наголошує, що угорські соціалісти виступали за створення єдиного радянського фронту: "Угорщина, Галичина, Україна і Росія". Однією з головних умов, які в зв'язку з пропозицією Бела Куна висунув В. Винниченко, було визнання України самостійною й незалежною Українською радянською республікою. Проте, за його словами, "практичних наслідків переговори не мали, бо Раковський поставився до того доволі неприхильно, а навіть негативно" [22.-Ч.ІУ.-С.180-184].

Протягом 1920-1930-х років була опублікована низка спогадів українських дипломатів доби національно-визвольних змагань. Це, зокрема, мемуари В. Кедровського про Ризьку конференцію, спомини В. Кобилянського та О. Лотоцького про діяльність українського посольства в Туреччині, М. Лозинського - про діяльність галицьких дипломатів, українського посла у Великобританії - А. Марголіна, Ф. Матушевського про діяльність очолюваної ним місії УНР у Греції, уривки із спогадів М. Тишкевича - голови української делегації на Мирній конференції у Парижі і українських місій у Франції та Італії, радника міністерства закордонних справ Української Держави - Л.