Висвітлюючи діяльність української місії у Ватикані, Є. Онацький наголошує на величезному моральному авторитеті папського престолу, його міжнародних зв'язках, які могли сприяти справі міжнародного визнання УНР [37.-Ч.2.-С.28]. Чимало уваги він приділяє характеристиці кадрового складу представництв і насамперед голів місії: Д. Антоновича, М. Тишкевича, о. К. Бона, М. Василька. Фінансовий стан, становище та настрої української еміграції, а також кадровий склад українських місій Є. Онацький висвітлив у своїх спогадах на основі приватного листування з відомими українськими діячами (М. Єремієвим, З. Мирною, В. Мазуренком та ін.), нотаток з власного щоденника та дописів із закордонної преси. Він, зокрема, наводить цікаві факти з листа В. Мазуренка про те, що місії було наказано відбирати паспорти в українських громадян, які "вели агітацію" проти уряду УНР (М. Грушевського, М. Чечеля, М. Шрага, О. Жуковського та ін.) для того, "щоб вони були примушені повернутися на Україну". Є. Онацький не міг погодитися з такою позицією уряду, яка, на його думку, була "грою на руки саме більшовиків", і фактично вела до того, що в Україні цих людей могли розстріляти [41.-1981.-Ч.1-4.-С.145-146].

Серед інших статей та монографій, авторами яких були колишні діячі дипломатичної служби УНР доби Директорії, важливе місце посідають публікації І. Токаржевського- Карашевича "Царгородські спомини" та "До джерел наших державних традицій (Уривки з недрукованого твору "Історія української дипломатії")", опубліковані в часописі "Визвольний шлях" [42; 43]. І. Токаржевський-Конашевич був радником Українського посольства у Відні, а у 1919 р. змінив на посаді голови дипломатичної місії УНР у Туреччині

Лотоцького. Спроби українського дипломата дати загальну характеристику діяльності українського посольства у Константинополі, а також проаналізувати суспільно-політичну ситуацію в країні, з якою УНР намагалась налагодити взаємовигідні контакти тощо, виводять ці праці за межі мемуарної літератури і суттєво доповнюють коло джерел про дипломатичні стосунки України з Туреччиною.

У мемуарах відомого галицького громадсько-політичного і державного діяча Л. Цегельського "Від легенди до правди" значною мірою висвітлюється закордонна політика ЗУНР, а також дипломатична діяльність Західно-Української Народної Республіки. Державний секретар із закордонних справ Л. Цегельський розкриває розбіжності у зовнішній політиці обох українських республік, аналізує тактику, завдання та лінію поведінки делегацій УНР та ЗУНР на Мировій конференції. Зокрема, характеризуючи "подвійну закордонну політику", він констатує, що незважаючи на акт злуки, "життя приневолило нас творити дві держави хоч би тому, що придніпрянська Україна зразу виростала з пня федерації з революційною Росією, а галицька з таких же початків у федеративній Австрії цісаря Карла" [44.-С.232]. За його словами, акт злуки був чисто теоретичним, оскільки на практиці кожна республіка мала різні внутрішні і політичні проблеми: "Придняпрянщина мала боротися з червоною Москвою та з монархістичними російськими генералами, що товклися покищо на Кримі, Кубані, Доні та долишній Волзі". В той час як Галичина "мала до діла з Польщею і з Антонтою, котра являлася спадкоємицею Австрії щодо територій, відколених від Австрії". Окрім геополітичного фактора, за словами Л. Цегельського, закордонну політику обох республік характеризувало обопільне недовір'я державного проводу. "Галичани щодо заступництва своєї справи на міжнародному форумі, - наголошував він, - не мали довір до соціалістичного Києва. Вони вважали себе чимось більше, як тільки "західною окраїною". і воліли довіряти своїй армії та своєму власному політичному досвідові" [44.-С.232-233].

Л. Цегельський детально аналізує позитивний та негативний досвід зовнішньої політики ЗУНР, дипломатичну діяльність, склад дипломатичних місій та методи їх роботи. Порівнюючи різні етапи взаємовідносин ЗУНР з Антантою, Л. Цегельський підкреслює, що "галицька закордонна політика показалася демагогічною і безплідною через безкомпромісовість, доктринерство, максималізм її проводу та через крайнє негативне відношення його до Альянтів і Польщі". На його думку, було прогаяно час послідовної "цілком самостійної галицької закордонної політики", коли "галицьку справу Альянти трактували як "спадкову" справу по Австрії, а про Придняпрянщину, стоячи на засаді неподільності Росії, покищо й говорити не хотіли" [44.-С.232-233].

Торгово-економічним зв'язкам України з Польщею присвячені сторінки спогадів

Фещенка-Чопівського - голови української торговельно-економічної місії у Польщі, яка мала підписати економічну конвенцію з Польщею. Протягом червня-жовтня 1920 р. тривав організаційний період. Від польської сторони в роботі брала участь "Крайова Спілка Гандльова" - польський торговельний консорціум, спеціально створений для товарообміну з УНР. Як згадував І. Фещенко-Чопівський, економічна конвенція базувалась на принципі "скорочення грошових операцій та збільшення товарного обміну, з метою: 1) постачання українського війська, 2) заспокоєння потреб українських урядових та кооперативних інституцій об'єктами польського експорту та транзиту [45.-С.64]. Польські товари мали обмінюватись на українські товари і сировину, або ж продаватись за посередництвом торговельних і кооперативних організацій, приватних підприємств; монопольна продукція - через урядовий апарат. "Спілка" відкрила УНР кредит в сумі 200 млн. польських марок. Договір був розрахований на 1 рік. Проте вже в