Прибувши до Рима, голова української місії Д. Антонович продовжив вживати заходи, спрямовані на визнання італійською владою українського представництва в цій країні. У своєму звіті міністру закордонних справ УНР він зазначав, що "весь серпень місяць пішов на боротьбу за те, щоб голова місії був прийнятий офіціально міністром закордонних справ або виконуючим його обов'язки, або головою ради міністрів". Головною причиною цієї боротьби була кампанія, розгорнута російськими політичними колами, які мали значний вплив і зв' язки в італійському міністерстві закордонних справ. Росіяни намагались будь що не допустити зустрічі українських дипломатів з італійськими урядовцями вищого рангу. Д. Антонович наводить факти про те, що йому декілька разів вдалося добитися аудієнції, але протягом години вона відмінялася. Напередодні призначеної зустрічі з міністром закордонних справ, він раптово зіткнувся з російським дипломатом і розмова була перенесена на наступний день [3.-Ф.4472.-Оп.1.-Спр.2.-Арк.14].

Проте, все ж таки голові українського представництва вдалося добитися аудієнції у виконуючого обов'язки міністра закордонних справ Італії Борсарелі, яка відбулась 3 вересня 1919 р. "Від того часу, - зазначав Д. Антонович у звіті міністру закордонних справ УНР, - місія може вважатися офіціозно (не офіціально) призначеною і з нею вступлено в реальні (не формальні) зносини" [3.-Ф.4472.-Оп.1.- Спр.2.-Арк.15].

Голові місії вдалося оприлюднити український меморандум і досягти певних домовленостей по цілому ряду питань. Зокрема, хоча міністерство закордонних справ Італії визнало українську репрезентацію тільки офіціозно і уникало звертатися до неї письмово, проте усі офіційні заяви та ноти з української сторони міністерством приймались, воно навіть вимагало візи української місії у Римі на українських паспортах. Голова представництва взяв на себе відповідальність за всіх українських громадян, які знаходилися на території Італії постійно чи терміново.

Останній пункт був дуже важливим для обох сторін, оскільки на території Італії перебувало близько 100 тис. українських військовополонених, якими опікувалась спеціальна українська військово-санітарна місія на чолі з О. Севрюком. У її складі працювали І. Коссак (1920 р. очолив місію), а також В. Бандрівський - секретар і Е. Інсабато. Двоє останніх були членами дипломатичної місії ЗУНР у Римі [6.-С.37].

"Навіть проти другого пункту меморандума (посилка італійської місії до українського уряду), - зазначав Д. Антонович, - італійське правительство принципіальних возраженій не робить". Відправка дипломатичної місії Італії до України була одним з головних завдань українського представництва в Римі на той час [6.-С.15-16].

Безперечно, українським дипломатам вдалося добитися певних успіхів на шляху італійсько-українського взаєморозуміння. Свідченням цього стало звільнення кількох впливових урядовців в апараті міністерства закордонних справ Італії (Мандзоні та Майані), які відповідали за українські справи і знаходились під сильним впливом російських політичних кіл. У міністерстві закордонних справ був призначений інший урядовець Зилзі, який відповідав за зв'язки з Україною. У зв'язку з його призначенням Д. Антонович писав, що місія "зараз у Римі може працювати вільно і без перешкод з боку уряду" [6.-С.16].

На початку серпня 1919 р. у приміщенні української місії було влаштовано прийом для іноземних журналістів, на якому з промовою виступив голова представництва. Він, зокрема, наголосив, що "УНР прагне миру з Польщею та Румунією", але боролася і буде боротися з російськими імперіалістами чи то більшовиками, чи то з денікінцями. Д. Антонович підкреслював, що ворогами України є росіяни, які виступають проти її державної самостійності "без різниці партій від большевиків до чорносотенців" [6.-С.17]. Звертаючись до іноземних журналістів, яких на прийомі було кілька десятків, голова української репрезентації прагнув продемонструвати, що Україна безповоротно пішла по шляху державної незалежності і "відбившись" від більшовиків, вона не "підчиниться" Колчаку або Денікіну, як би цього не прагнули на Заході.

З перших днів свого перебування в італійській столиці члени місії налагодили стосунки з т. зв. Українським центральним комітетом: І. Гриненко, Шебедєв, Т. Бальман - українськими емігрантами з дореволюційної доби. Вони своїми політичними зв'язками надавали значну допомогу українському представництву.

Як і в інших українських місіях в Центральній Європі, в дипломатичному представництві УНР в Італії, на жаль, виникали непорозуміння між її членами з огляду на приналежність до різних політичних партій. Протягом року змінились три завідувача пресовим бюро (М. Єреміїв, Є. Онацький, Т. Галіп). Інколи політичні амбіції членів місії завдавали прямої шкоди країні, яку вони репрезентували. Зокрема, радник В. Мазуренко все яскравіше вияляв свою ліву соціал-демократичну орієнтацію, налагодивши тісні стосунки з лідером Соціалістичної італійської партії Серраті. Не без його впливу керівництво партії звернулось до комуністів Росії й України з пропозицією посередництва для припинення боротьби між обома державами [5.-С.121].

16 грудня 1919 р. Д. Антонович був відкликаний урядом з місця призначення і передав справи В. Мазуренкові. Часопис «Воля», що виходив у Відні під редакцією В.Піснячевського (А. Горленка), зазначав з цього приводу, що з «представництвом в

Італії вийшла сумна історія». «Д. Антонович покинув посаду посла, а його заступник п.Мазуренко заявив себе прихильником Радянської України і, взявши гроші, що були асигновані на діяльність місії - ліквідував себе і деяких урядовців, припинивши таким чином роботу місії», - інформував часопис [7.-C.333]. За деякими свідченнями, В. Мазуренко заявив в департаменті чужоземних зносин італійського міністерства закордонних справ, що «УНР перестала існувати», а через