те він вирішив ліквідувати стару місію, сподіваючись, що незабаром до Італії прибуде представництво радянської України. За інформацією цього ж часопису, В. Мазуренко був зарахований до штатів наркомату закордонних справ РСФРР ще 1 січня 1920 р. і одержав призначення від наркома закордонних справ РСФРР Г. Чичеріна репрезентувати РСФРР і УСРР в Італії [7.-C.558]. Без сумніву, «дипломатія» В. Мазуренка негативно вплинула на українсько-італійські стосунки. На той час в дипломатичних колах України панувала впевненість, що Італія однією з перших держав Антанти визнає УНР. Цим сподіванням головною запорукою було прихильне ставлення італійських урядових кіл до суверенності України та зацікавлення нею, як майбутнім економічним партнером, з яким італійські ділові кола прагнули налагодити торгово-господарчі зв'язки. Акція В. Мазуренка мала негативні наслідки і для самої дипломатичної місії УНР в Італії, оскільки без фінансування її діяльність була фактично паралізована.
Наприкінці серпня 1920 р. головою місії було призначено М. Василька., який прибув до Рима 5 вересня. М. Єреміїв залишався радником і фактичним її керівником, оскільки новопризначений голова більшість часу перебував у Берні. У місії продовжували працювати Т. Галіп - радник місії, А. Чехівський - секретар, Є. Онацький - аташе і голова прес-бюро [8.-C.116, 118]. Барон М. Василько деякий час утримував місію в Італії власним коштом і навіть допомагав фінансово уряду УНР в екзилі [9.-C.158, 174].
В Італії, як і в інших країнах, де УНР не сподівалась на швидке визнання, або не мала нагальних політичних зацікавлень, інформаційна діяльність її представництв висувалась на перший план. В меморандумі державного проводу України італійському урядові, датованому 26 травня 1919 р. зазначалось, що метою української надзвичайної місії в Італії є «необхідність інформування про Україну» [4.-C.34]. З перших же днів прибуття на місце призначення члени місії на чолі з В. Мазуренком, як вже зазначалось, налагодили контакт з лідерами Українського Центрального Комітету (І. Гриненком, В. Шебедевим-Христіяновим і Т. Бальмен- Липовецькою), який мав певний досвід пропаганди української справи в Італії. Чималою заслугою членів комітету можна вважати налагодження зв'язків в італійських політичних колах та серед журналістів [4.-C.24]. На думку Є. Онацького, який наприкінці 1919 р. очолив пресове бюро української дипломатичної місії у Римі, "італійське суспільство не мало ніякої уяви про українську справу". Він підкреслював, що "італійська преса, до приїзду місії, українською справою або взагалі не займалась, або займалась у такі моменти,... коли ніяких симпатій до неї вона не могла ані мати, ані висловлювати" [4.-C.24].
Офіційно за звітом пресового бюро у Римі, воно розпочало свою діяльність 1 червня 1919 р. Його завдання, як і інших пресових бюро за кордоном, полягали в інформуванні італійського суспільства про українську справу, а також збиранні інформативних даних про політичну ситуацію в Італії, настрої в суспільстві тощо [3.- Ф.1429.-Оп.5.-Спр.12.-Арк.1].
Першим організатором пресового бюро української місії в Римі був М. Єреміїв, якому допомагали 3 співробітники. Протягом жовтня - грудня 1919 р. бюро очолював Є. Онацький, в його підпорядкуванні були 4 журналісти і 2-є технічних працівників. У грудні 1919 р. цю посаду обіймав Т. Галіп, а з 1-го лютого 1920 р. головою пресового бюро знову був призначений Є. Онацький.
Як і в інших центральноєвропейських державах, українські дипломати і журналісти в Римі намагались вплинути на формування громадської і суспільно- політичної думки про УНР. Це було тим більш необхідно, що, зокрема, в Італії активно діяло російське посольство, яке мало численні грошові і людські ресурси для активної антиукраїнської кампанії. Паралельно свою активність виявляли ліві російські кола, які мали можливість активно впливати на друкований орган італійської соціалістичної партії - часопис «Аванті» («Вперед»), де друкували тенденційні матеріали і коментарі про єврейські погроми, які приписували УНР, та загальну анархію в Україні [3.-Ф.1429.-Оп.5.-Спр.12.-Арк.4; 10.-С.40]. Видання Українського Центрального Комітету фактично були «краплинами в морі» антиукраїнської кампанії, з якою зіткнулась українська дипломатична місія в Італії. У першу чергу було започатковано випуск бюлетеня українською мовою 2-3 рази на тиждень, який мав виразно агітаційно-інформаційний характер. Він формувався на основі матеріалів українських часописів і містив «відповіді на дрібні полемічні закиди російських та польських емігрантських кіл». Перше число бюлетеня італійською мовою вийшло 16 вересня 1919 р. До 1 березня 1920 р. було видано 56 випусків [3.-Ф.1429.-Оп.5.-Спр.12.-Арк.1].
Другим, ще більш важливим напрямком роботи прес-бюро української місії в Італії став випуск спеціального органу прес-бюро - часопису «La voce dell Ucraine» («Голос України»), перше число якого вийшло 9 червня 1919 р. В цьому часопису вміщувалась всебічна інформація про Україну, велась полеміка з російськими журналістами, друкованими російськими пропагандистськими виданнями, як то «Ля Русіа Нуова», «Ля Русіа демократика» і т.д. Протягом 1919 р. вийшло 15 номерів «Голосу України», до березня 1920 р. ще 7. Часопису належала важлива роль в ознайомленні італійського суспільства з українською справою.
Одночасно прес-бюро готувало інформаційні огляди італійської преси для українського уряду, а також надсилало їх в усі дипломатичні представництва УНР за кордоном. Незважаючи на обмежені грошові кошти, пресове бюро виписувало близько 2-х десятків італійських часописів і 7 французьких видань, з яких ретельно вибиралась інформація про Україну. Щомісяця готувались огляди часописів італійських видань з інформацією про ситуацію в Україні та