Після завершення першої світової війни на території Італії нараховувалось близько 130 тис. військовополонених і інтернованих українців, у тому числі 115 тис. галичан. Повернення їх на батьківщину набувало особливо важливого значення в діяльності української дипломатичної місії в Італії, оскільки саме в таборах, що розташовувались на території цієї країни, умови перебування були чи не найтяжчими у порівняні з іншими країнами Західної Європи. Особливо жорстокими вони були в таборах Верона Прокольо, Касале (Казале) д'Альтамура та Кассіно [11.-Ф.581.-Оп.1.- Спр.59.-Арк.24]. Полонених використовували на важких фізичних роботах. Не поодинокими були і випадки вбивства та катувань. Поширеним явищем, особливо у 1919 р., стала агітаційна діяльність агентів денікінських, румунських і польських військових формувань, які закликали вступати до складу відповідних армій. Агітація, як правило, підкріплювалась грошовою допомогою та поліпшеним харчуванням бажаючих вступити до лав цих армій. З прибуттям до Рима української військової місії у справах репатріантів антиукраїнська агітація була дещо вгамована. Однак зволікання місії зі своїм завданням посилило процес переходу вояків-українців до денікінської добровольчої армії та польських легіонів.

Український уряд, маючи на меті створення з військовополонених в Італії регулярних військових частин, 15 лютого 1919 р. видав відповідне розпорядження

О. Севрюкові на створення спеціальної місії, яка повинна була здійснювати це завдання [4.-C.47]. Він одержав дуже широкі повноваження. Жодна державна чи громадська установа не мала права втручатися в роботу місії. В листі міністра закордонних справ УНР до голови української надзвичайної місії в Італії від 5 липня 1919 р. зазначалось, що всі справи репатріації українських військовополонених цілком переходять до закладу О. Севрюка. Одночасно місія зобов'язувалась не лише надавати йому всебічну допомогу, але й «охороняти» його «від евантуального втручання до справи полонених сторонніх. чинників».

Українська дипломатична місія УНР в Італії також займалась справою репатріації українських військовополонених. Згідно з розпорядженням міністра закордонних справ В.Темницького голові місії Д.Антоновичу доручались опіка і транспортування з Італії 70-100 тис. полонених з Наддністрянської і 30 тис. з Наддніпрянської України [12.-C.436].

16 квітня 1919 р. рішення про відправку репатріаційної місії до Італії ухвалив Державний секретаріат військових справ ЗО УНР. Її очолив отаман І. Коссак [4.- C.47]. 29 червня 1919 р. за ініціативою міністра закордонних справ УНР В. Темницького у Відні відбулась нарада в справі організації військових частин з українських полонених в Італії. В нараді крім В. Темницького, взяли участь голова міжнародного відомства ЗО УНР О. Бурачинський, дипломатичні представники УНР і ЗО УНР у Відні - В. Липинський і М. Василько, О. Севрюк, І. Коссак і представник військово-санітарної місії у Відні - К. Чайка. Наслідком наради стало об' єднання двох місій УНР і ЗО УНР і створення єдиної установи під головуванням О. Севрюка, заступником якого було призначено І. Коссака, секретарем В. Бандрівського. Місії, яка підлягала безпосередньо Головному отаманові С. Петлюрі і міністерству закордонних справ, доручалась опіка над військовополоненими, а також формування військових частин. Її видатки повинні були покриватись з кредиту військово- санітарної місії у Відні, призначеного Директорією [4.-C.50].

Перебування О. Севрюка у Римі не було довготривалим: з 20 травня по 20 червня і незначний час у вересні - листопаді 1919 р. Чи не єдиним реальним кроком його роботи як голови місії можна вважати меморіал і усні переговори про відміну заборони італійським урядом українським військовополоненим вступати до лав Армії УНР і позитивне вирішення цього питання військовим відомством Італії. Віденський тижневик «Воля» в одній з своїх статей гостро критикував діяльність О. Севрюка, який «не був ні в однім таборі полонених, навіть у тому, що під самим Римом, а що гірше - не робив навіть заходів у міністерстві війни, щоб його пропустили в табори» [13.-C.380-381].

Українські дипломатичні кола в Італії не залишались осторонь проблем українських військовополонених. Зокрема, голова дипломатичної місії УНР у Ватикані, згодом - голова Української делегації на Мирній конференції в Парижі, М. Тишкевич, користуючись присутністю голови міністерства міжнародних справ Італії в Парижі, провів з ним переговори про вирішення долі українських репатріантів і підготував спеціальний меморандум. В ньому наголошувалось на необхідності визнання військовополонених громадянами УНР, зібрати їх в національні табори і надати можливість вибору вступати до лав української армії чи пришвидшити повернення додому [14].

10 жовтня 1919 р. італійським урядом були скасовані всі обмеження на повернення українців додому. Проте саме через пасивність голови військово- санітарної місії О. Севрюка ця ситуація не була належним чином використана. Відсутність плану евакуації, обрахунку видатків, об'єктивної інформації про чисельність полонених і їх становище фактично унеможливили процес формування частин армії УНР з військовополонених для антибільшовицького фронту.

Репатріанти, утікачі з таборів могли покинути Італію завдяки допомозі італійської військової влади чи сподіваючись на власні сили.

Після відставки О. Севрюка у березні 1920 р. провід місії в Італії обійняв І. Коссак. У липні - вересні 1920 р. він відновив заходи, спрямовані на перевезення українських військовополонених. Відсутність матеріальних коштів і відверте ігнорування італійськими державними органами репатріації українських вояків фактично зірвали нову ініціативу місії. Частину полонених вдалося переправити до ЧСР,