Провід УНР, якому, за словами міністра закордонних справ В. Темницького, бракувало «всякого зв'язку між міністерством і дипломатичними представниками за кордоном», фактично був позбавлений можливості керувати діяльністю посольств і місій з урядового центру [3.-Ф.3696.-Оп.1.-Спр.68.-Арк.1]. Відсутність реального фінансування, а також порушення службової дисципліни в дипломатичних представництвах, конфлікти між представниками різних партій та місіями УНР і ЗУНР - ЗО УНР, зловживання службовим становищем призводили до падіння авторитету військово-санітарних місій серед українських військовополонених. Це стало однією з головних причин їх вступу до добровольчих частин і польських легіонів, зриву плану проводу УНР сформувати з них військові підрозділи для боротьби на антибільшовицькому фронті.

Як ми зазначали, у складі надзвичайної дипломатичної місії УНР в Італії діяв торгово-економічний відділ на чолі з В. Мазуренком. Під час свого візиту до Неаполя він зумів нав'язати зв'язки з південноіталійськими промисловими колами, які виявили велике зацікавлення можливістю негайно встановити торговельні стосунки з Україною. Була також підтримана ідея відкриття Італо-Української Комерційної палати. Прихильне ставлення до встановлення торговельно-економічних стосунків з УНР виявили міністр продовольчих справ Італії Муріальді і міністр торгу і промисловості Данте-Фераріс.

Якщо політичне керівництво країни змушене було рахуватись із загальною позицією Антанти по відношенню до України, то італійські економічні кола відверто демонстрували своє прихильне ставлення до налагодження взаємного товарообміну. Італійські промисловці були зацікавлені в українському імпорті збіжжя, тютюну, деревини та сировини. В свою чергу, їм вигідно було поставляти в УНР вугілля, залізо, сукно тощо. На думку В. Мазуренка, висловленій в газеті «Новини», економічні (господарські) інтереси мали сприяти зближенню обох країн [15]. Як повідомляв той же часопис 6 листопада 1919 р., «італійські фабриканти хочуть відкрити для України під деякою гарантією кредит в перший раз до 100 000 000 лір і відпустити під цей кредит всякий крам» [16]. Відставка В. Мазуренка і скандал у зв'язку з його переходом на бік радянської влади негативно вплинув на розвиток торговельно-економічних стосунків Італії з УНР.

Надзвичайно важливе значення в утвердженні України на міжнародній арені мало встановлення дипломатичних відносин з Ватиканом. Величезний моральний авторитет папського престолу, його якнайширші міжнародні зв'язки могли б сприяти справі міжнародного визнання Української Народної Республіки. До активних контактів з Римом Директорію спонукало також об' єднання УНР і ЗУНР в одній державі, у якій відтепер значну частину населення складали греко-католики.

23 січня 1919 р. міністерство закордонних справ повідомило графа М. Тишкевича, який на той час перебував у Лозанні, про його призначення дипломатичним представником УНР при Ватикані [3.-Ф.3696.-Оп.1.-Спр.42.-Арк.2]. 31 березня 1919 р. кардинал Л. Маліоне повідомив графа М. Тишкевича про те, що «Святий Престол з великим задоволенням прийняв намір України увійти з ним у постійні дипломатичні зносини». При цьому кардинал зауважував, що Ватикан не має звичаю приймати дипломатичні місії нових держав, які не визнані кількома державами, однак, зазначив про можливість приїзду особисто М. Тишкевича. Л. Маліоне зауважував при цьому, що Ватикан «слідкує з великим зацікавленням за долею цієї благородної нації (українців - авт.) і він надіється, що вона введе для всіх громадян лад вільності і рівності, котрий найліпше дозволить усунути важкі умови, наложені століттями для католицької церкви в цій державі» [3.-Ф.3696.-Оп.2.- Спр.284.-Арк.3-3 зв.].

У травні, отримавши італійську візу, М. Тишкевич прибув до Рима. 25 травня він мав приватну аудієнцію у папи Бенедикта ХУ і вручив йому ввірчий лист, підписаний С. Петлюрою. Папа прийняв прихильно українського представника, який ще раніше був відзначений папським орденом - хрестом св. Григорія Великого, запевнив його у своїх симпатіях до українського народу і висловив надію, що українська справа буде вирішена згідно із засадами про права самовизначення народів [17.-C.17].

16 червня 1919 р. державний секретар П'єтро Гаспаррі надіслав голові Директорії С. Петлюрі лист, текст якого був погоджений з папою. В ньому інформувалось про отримання ввірчої грамоти щодо призначення М. Тишкевича «на Голову Надзвичайної Української Дипломатичної Місії при Святому Престолі». При цьому кардинал зауважував, що «Святий Престол, визнаючи, як належить, шляхетність характеру української нації, піднесе свої палкі молитви задля її щастя, в твердому переконанні, що право самовизначення, вже визнане для інших націй, які належали до кол.російської імперії буде визнане також і для України» [5.-C.28].

На жаль, М. Тишкевич, який так успішно розпочав свою дипломатичну місію у Ватикані, вже у червні 1919 р. був змушений виїхати у Париж, де тимчасово заміщав Г. Сидоренка - голову місії УНР на Паризькій мирній конференції. Наприкінці вересня М.Тишкевич остаточно був призначений головою паризької делегації. У зв'язку з цим постало питання про новий склад української дипломатичної місії у Ватикані.

Остаточно українська місія сформувалася у листопаді 1919 р. і складалася з о. Ксаверина Бонна, призначеного радником (charge d'affaires) і П. Карманського - секретаря. Франц-Ксаверій Бонн - редемпторист, фламандець за походженням і бельгійський громадянин у 1911 р. приїхав у Галичину з тим, щоб приготуватись до місійної праці серед українців у Канаді. Однак війна захопила його у Галичині. Бельгійське громадянство надавало о.Бонну певний імунітет, який використовувався ним для української громадської праці під час російської окупації. Якийсь час він був полевим духовником УГА, перекладачем українських делегацій