Головний інженер об'єднаного Дніпровського будівництва Олександр Вінтер у бесіді з кореспондентом газети, аналізуючи стан житлової проблеми на будівництві, зазначав, що у гуртожитках та бараках мешкає значна кількість людей, які не були пов' язані з будівництвом, - це люди, що були давно звільнені або взагалі не мали відношення до Дніпробуду [11]. На розширеному пленумі парткому будівництва секретар парткому Є. Макар заявив, що, на його думку, "випадковий елемент" на будівництві у 1929 р. становив 25 відсотків [12.-Ф.П-149.- Оп.1.-Спр.130.-Арк.28]. Для "вирішення" цієї проблеми керівництво будівництва звернулося з таємним листом до керівництва окрвиконкому, прокуратури, ДПУ, адміністративному відділу та начальнику міліції Дніпробуду з проханням санкціонувати заходи з виселення з території будівництва підозрілих осіб, громадян, які не мають відношення до будівництва, та звільнених з Дніпробуду. Одна з таких акцій відбулася 19 лютого 1928 р. Після її проведення на ім'я голови ВУЦВКа Г. Петровського надійшла скарга, в якій мешканці бараку № 7 мірошницького селища виклали, як відбувалося виселення. Уночі барак оточили співробітники міліції, відібрали приблизно 80 чоловік і, незважаючи на те, що на вулиці був сніг, а частина людей була в одних сорочках та босоніж, погнали до відділу міліції. Протримавши людей певний час у відділені, 50 чоловік були завантажені в машини і вивезені за 25 верст від Дніпробуду та викинуті в степу [12.-Ф.Р-1.-Оп.1.-Спр.25.-Арк.85,87-87 зв.].

Розгортання інтенсивних будівельних робіт на металургійних об' єктах комплексу на початку 30-х років ще більше погіршило стан житла. Із загального контингенту "Запоріжсталі", запланованого на 1932 р. у кількості 14,3 тис. чоловік, треба було задовольнити житлом більше 8,5 тис. робітників, що за найжорсткішими нормами становило 100 тис. кв. метрів [13]. У цілому по об'єднаному Дніпровському будівництву план введення житла на момент пуску першої черги Дніпрогесу та перших металургійних агрегатів промислових підприємств становив 59 відсотків [14].

Крім того, завершення будівельних робіт на греблі привело до підйому води у верхньому б' єфі, що, у свою чергу, передбачало затоплення розташованого на правому березі Дніпра селища Кічкас. Це затоплення викреслювало з житлового фонду Дніпровського будівництва, без того надзвичайно убогого, 30,9 тис. кв. метрів житла, на якому було розселено 4,2 тис. робітників [15].

Аналізуючи складну житлову ситуацію на будівництві, Президія Вищої ради народного господарства СРСР рекомендувала відповідним службам об' єднаного будівництва провести ущільнення робітничих бараків, а партійні і профспілкові організації зобов'язувалися роз'яснити робітникам необхідність проведення таких заходів [3.-С.7].

З кінця 20-х - початку 30-х років ведеться інтенсивна житлова забудова шостого селища на лівому березі Дніпра. Вперше у вітчизняній містобудівельній практиці був використаний принцип мікрорайонування та будівництва житлової зони окремо від промислової [Див.: 16].

З початком будівельних робіт на Дніпробуді перед керівниками постала проблема налагодження харчування та забезпечення товарами першої необхідності. На кінець 1927 р. на будівництві було дві їдальні - одна для службовців і одна для робітників. У першій їдальні обід з двох блюд гарної якості коштував 65 копійок, у другій - від 27 до 40 копійок, але неякісний та малокалорійний, що призводило до відкритого незадоволення робітників з цього приводу. Крім того, робітнича їдальня мала можливість забезпечити 600-700 обідів, чого катастрофічно не вистачало. Тому на Дніпробуді набула поширення артільна форма харчування. З одного боку, така форма харчування пояснювалася традицією, яка склалася у будівельників роками. Артіль у 20-30 чоловік наймала собі кухарку, а адміністрація надавала приміщення під кухню. Головним чином, це були літні кухні. За 70-80 копійок член артілі отримував сніданок, обід і вечерю. На кінець року на будівництві нараховувалося 145 непогано обладнаних артільних кухонь [17].

Становище кухарки в артілі в цілому було важке. Заробітна платня коливалася від 12 до 15 карбованців. За ці гроші вона повинна була готувати їжу, прати, ремонтувати одяг та стерегти майно членів артілі. Дуже часто їм доводилося виконувати функції громадських дружин [18]. Адміністрація Дніпробуду неодноразово робила спроби переселити артільних кухарок до жіночих гуртожитків, але це приводило до протестів з боку членів артілей. Іноді ті жінки, які переходили до гуртожитків, звільнялися з артілей. Така ситуація призводила до зростання венеричних хвороб і керівництво будівництва вдавалося до жорстких заходів [19].

Існування артільного харчування створювало низку проблем перед управлінням будівництва - використання значних площ під кухні в робітничих гуртожитках, створення та обслуговування льохів, комор, льодовиків, погіршення санітарного стану житлових приміщень тощо. Все це вимагало від керівництва термінового вирішення організації громадського харчування. В липні 1928 р. на правому березі Дніпра було відкрито фабрику-кухню, яка була розрахована на обслуговування 8 тис. робітників та приготування 18-20 тис. страв на добу [20]. Дніпробуд брав на себе фінансування обладнання для фабрики, матеріальні збитки організаційного періоду (6 місяців), надавав транспорт для розвезення їжі, безкоштовно забезпечував тепловою та електроенергією.

Перші місяці діяльності фабрики-кухні показали, що надії, які покладалися на неї, не виправдалися. В організації роботи закладу харчування дефіцит став систематичним, спостерігалися крадіжки, санітарний стан зберігання, приготування та вживання їжі залишався на низькому рівні, якість страв не задовольняла вимоги робітників. На окремі