В.М. Циберт

СТАНОВЛЕННЯ ОРГАНІВ САМОВРЯДУВАННЯ МІСТ ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ В ОСТАННІЙ ЧВЕРТІ XVIII - СЕРЕДИНІ XIX СТОЛІТТЯ

Одним із факторів процесу державотворення в Україні, який набуває особливого значення на сучасному етапі, є не лише побудова ефективної державної влади на принципах її чіткого поділу на законодавчу, виконавчу та судову, а й створення життєздатної системи місцевого самоврядування. Аналіз структури органів міського самоврядування, методів їх роботи, їх взаємодії з виконавчими органами влади, що мали місце в останній чверті XVIII - середині ХІХ століття, дозволить краще зрозуміти їх сьогоднішні цілі та завдання.

Теоретичні засади проблеми міського самоврядування в Російській імперії були вперше визначені в працях І. Дитятіна та В. Григор'єва. Вони були продовжені регіональними дослідженнями кінця ХІХ століття. Сучасна вітчизняна історіографія з цього питання представлена працями В. Борденюка, В. Верстюка, М. Корнієнка, Г. Коваля, О. Марченко та інших. Науковці розглядають його з точки зору сучасної політичної ситуації у країні. Однак на сьогодні комплексного дослідження, присвяченого діяльності органів міського самоврядування Південної України, не існує.

Мета статті полягає у реконструюванні процесу становлення органів самоврядування південноукраїнських міст останньої чверті XVIII - середини ХІХ століття. Для досягнення мети в роботі поставлені такі дослідницькі завдання: проаналізувати еволюцію та визначити специфіку становлення органів самоврядування Південної України.

Остання чверть XVIII століття - особливий період у розвитку міст Російської імперії. Їх значення в економічному та політичному житті країни постійно зростає, що пов'язано із зміною економічних реалій, а також із реалізацією на практиці ідей просвітництва. В цей період були прийняті законодавчі акти, які сформулювали юридичні основи для життєдіяльності міст, визначивши роль останніх в соціально-економічному та політичному житті країни.

Фундаментальним документом, який обумовлював адміністративно-територіальні перетворення Російської імперії та створення органів міського самоврядування впродовж останньої чверті XVIII - середини XIX століття, стало Положення про губернії 1775 р. Продовжуючи кращі традиції адміністративної системи Петра І, враховуючи потреби часу та водночас захищаючи інтереси правлячих кіл, Катерина ІІ ініціювала появу першої ланки в серії реформ місцевого управління [1.-С.169].

Документ запровадив адміністративну ієрархію міст в імперії, визначивши таким чином їх функціональне призначення. Було оформлено статус губернських міст, повітових центрів, інших міст та посадів. У залежності від виду населеного пункту визначались органи управління. Кожне губернське місто мало магістрат, який складався з двох департаментів - судових та цивільних справ. Особи, що забезпечували життєдіяльність, були представлені двома головуючими та шістьма присутніми гласними, які входили порівну до департаментів. Кожні три роки представники купецтва та міщанства шляхом балотування обирали зі свого середовища осіб на ці посади. Губернському магістрату підпорядковувались міські магістрати, сирітські суди та ратуші. Магістрати створювались не лише в губернських, але і в інших містах. До них мали входити по два бургомістри та чотири ратмани, обрані за означеним вище принципом. У кожному повітовому центрі, який не мав коменданта, запроваджувалась посада городничого. Він виконував поліцейсько- господарські функції, зокрема, забезпечував громадський спокій, наглядав за виконанням законів, слідкував за дотриманням у місті існуючої системи міри та ваги, мав вживати заходів у випадку виникнення епідемій, дбав про утримання інфраструктури міста, забезпечував проходження військових команд, слідкував за збереженням казенних будівель, наглядав за особами без визначеного місця проживання. Його функції збігались з остаточно не визначеними у документі функціями магістратів, оскільки чітко визначена судочинна функція магістратів на практиці виконувалась ними паралельно з господарсько-фіскальною. Таким чином, в особі городничого було введено додаткову інстанцію в системи контролю за життєдіяльністю міст.

Водночас у містах зберігалась посада старости, функції якого законодавцем чітко не визначались. Старости обирались купецтвом та міщанством на початку кожного року шляхом балотування.

Ратуші створювались по посадах. Вибори до них відбувались кожні три роки тим же шляхом, що і вибори членів магістратів та старост. У невеличких посадах, із кількістю мешканців меншою за п'ятсот душ, вибирався лише один бургомістр та два ратмани. У великих посадах кількість бургомістрів та ратманів збігалась з тією, яка була визначена для міст. Функції ратуші дублювали функції магістратів [2.-С.43-50, 56-60].

Визначена ієрархічна система управління обумовила оформлення механізму контролю над містами. Слід зазначити, що принцип виборності органів управління, встановлений ще за часів Петра І, давав населенню змогу здійснювати контроль за міським життям, створював можливості для покращення економічного стану цих населених пунктів завдяки діяльності зацікавлених осіб. Таким чином, в особі мешканців міст уряд створював коло населення, яке було вдячне йому за клопіт. Втім, на практиці принцип виборності не завжди спрацьовував. Особливо це стосувалось прикордонних територій, де представників купецтва та міщанства не вистачало. Тоді посадові особи призначались. За таких умов введення адміністративних установ у населених пунктах носило формальний характер. Прикладом може бути діяльність адміністративних структур Новомосковська на початку 90- х років XVIII ст. На той час у місті мешкали лише городничий зі штатною командою, ротою солдат і невеликою кількістю канцелярських службовців [3.-C.18].

Другим важливим законодавчим актом часів царювання Катерини ІІ у галузі місцевого самоврядування була Жалувана грамота містам. Повна назва документу "Грамота на права та привілеї містам Російської імперії". У дореволюційній і радянській історіографії поширення набула скорочена назва документу - Жалувана грамота містам, яка яскраво визначила його