Формулярний аналіз як складова частина дипломатичного, на думку деяких дослідників, допомагає перейти до головного етапу джерелознавчого дослідження - класифікації документів [8.-С.24]. Проблема класифікації законодавчих актів на сьогодні не вирішена. Сутність дискусії полягає в трактуванні поняття "закон" в умовах абсолютизму. Науковці пропонують багато класифікацій законодавчих актів [9; 10]. За видовою ознакою жалувана грамота входить до групи актових джерел, підгрупи - законодавчих, корпусу - розпорядчих актів [11.-С.26].

Жалувана грамота містам є значною пам'яткою вітчизняного законодавства, важливим джерелом тогочасної юридичної системи [12.-С.284]. Вона увібрала в себе все те, що вимагало від законодавства міське населення. Визначила термін "міське населення", його права, обов'язки, привілеї та способи юридичного захисту.

Будь-який законодавчий акт не може бути універсальним і з часом змінюється, доповнюється або анулюється. Жалувана грамота створювалась як документ довгострокової дії. Разом з тим, прагнучи відмінити майже всі економічні перетворення Катерини ІІ, Павло І вніс деякі зміни до масштабів дії грамоти, а згодом намагався її відмінити [13.-С.369-382; 13.-С.542-547]. Імператор Олександр І відновив дію жалуваної грамоти, "визнаючи положення її одними з головних, непорушних та незаперечних державних постанов, навпаки відокремлюючи та відміняючи все, що протирічить їм або не відповідає силі їх" [14.-С.443]. Удосконалення законодавчої системи, стосовно соціально-економічного розвитку міст, продовжувались протягом пореформених років. Чисельні урядові постанови конкретизували, доповнювали положення грамоти. Вона діяла до початку реформ 6070 років ХІХ ст.

Правовий статус російських підданих визначався їх приналежністю до верств. В цей період зближуються інтереси однорідних в соціальному відношенні груп населення, а з другого боку простежуються чіткі розмежування між верствами [15.- С.12]. Впливом традиції розподілу на групи та прагненням створити в Росії подібно Європі "середній рід людей", можливо пояснити присутність цього поняття в документі. "Середній рід людей" та "міські обивателі" виступають як синоніми. Під "середнім родом людей" розуміється торгівельно-промисловий елемент. Але водночас стаття 77 інакше трактує поняття "міського обивателя". Це всі ті "які в тому місті або старожили, або народились, або поселились, або будинки, чи будь-які споруди, або місця, або землю мають, або в гільдії, або до цехів записані, або займаються міською службою, або в окладі записані, та по тому місту несуть службу". Різниця в трактуванні полягає в різних поглядах на населення міст. Міський обиватель не є членом певної верстви, це будь-яка особа, що мешкає в місті. Сукупність міських обивателів, в останньому випадку, і є міським населенням, що виступало як єдина юридична особа. Міські обивателі, як люди "середнього роду", складають лише частину цієї спільності. Це підтверджують статті, що визначають право участі у зборах міської громади.

Як юридична особа міське населення складалося з відмінних груп, для більшості з яких приналежність до верств визначальна. Міська обивательська книга розбиває населення на шість груп. В основі їх виділення є не лише економічні умови існування. Перша група "справжніх міських обивателів" ґрунтувалась виключно на економічному цензі (володіння нерухомим майном). В основу поняття справжніх міських обивателів покладалось поняття міських обивателів загалом. Тобто елемент приналежності до верств не грає тут ролі. Другу групу складали вписані в гільдію купці. До третьої групи відносились ремісники записані до цехів. Четверта група іноземні, іногородні, які приписані до міста "з цілями промисловими", так звані "гості". Невелика п'ята група, але досить важлива на думку законодавця, складалась з іменитих громадян. До них відносились службовці, науковці, митці, художники, капіталісти з капіталом від 50 тисяч, банкіри з капіталом від 100 тисяч, судновласники. Це так звана міська аристократія. Зазначимо, що в південноукраїнських містах першої половини ХІХ ст. ця група була майже не представлена. Виключення становили міста, що були торгівельно-промисловими центрами (Одеса, Катеринослав, Херсон). До шостої групи відносились посадські, які не були записані до перших п' яти груп, але "кормились ремісництвом, рукоділлям чи іншим" в тому місті.

Кожна з означених груп мала свої права, привілеї та громадські установи. Чим вищій соціальний статус групи, тим більше прав та привілеїв вона мала. Можливий перехід з однієї до іншої групи ретельно регламентувався. Процедура переходу була досить проста. Наприклад, щоб стати ремісником потрібно було приписатися до цеха, а для цього представити свою роботу управному старшині та старшинським товаришам, не мати "явних пороків". Обов'язковою умовою була сплата цехових зборів.

Власність міських обивателів захищалась державою. Без суду та вироку вони не могли бути залишені без власності та майна. Мешканці міст отримали право "заводити різні стани, та на них виробляти рукоділля без особливого на то дозволу, або наказу".

Виключні права отримували імениті громадяни, а також торгівельно- промисловий елемент. Імениті громадяни звільнялись від тілесної кари. Вони володіли правом мати, будувати, утримувати фабрики, заводи, морські, річні судна, а також будинки, двори, сади за містом. Особливі почесні права підкреслювали значення цієї групи населення (як, наприклад, право пересування по місту в кареті).

Купецтво як основа торгівельно-промислового елементу отримувало права та привілеї в залежності від гільдійської приналежності. Купці сплачували гільдійський збір з капіталів, який складав один відсоток від "об'явленого по совісті капіталу". Купецтво звільнялось від рекрутських наборів, сплачуючи певну суму грошей. Представникам перших двох гільдій дозволялось мати, будувати фабрики, заводи, морські судна. Третя