В.М. Васильчук

НІМЦІ УКРАЇНИ ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Друга світова війна стала новим випробуванням для німців України. Вони опинилися в полі політичної уваги обох диктаторів - Гітлера і Сталіна: перший прагнув використати їх у своїх експансіоністських цілях, другий вбачав у них потенційних "шкідників" і робив усе можливе, аби цей етнос зник з арени міждержавних стосунків.

Як відомо, наприкінці 30-х рр. радянсько-німецькі відносини відзначались підвищеною інтенсивністю. Цьому сприяла низка угод і таємних протоколів до них, що були келійно укладені між Гітлером та Сталіним у серпні - вересні 1939 р. Один з цих документів - пакт Молотова - Ріббентропа - фактично відкрив шлях для агресії Німеччини проти Польщі, а отже, зруйнував мирне життя німецького населення західного регіону України, який тоді входив до складу сусідньої держави. Спільними радянсько-німецькими зусиллями Польща була розгромлена, Львів зайняли війська Червоної Армії. 28 вересня альянс Німеччини і СРСР був підкріплений договором про дружбу і кордон. Польща, за винятком західноукраїнських земель, потрапила під владу Німеччини. Радянський уряд, лицемірно прикриваючись нотою про те, що він змушений був взяти під свій захист життя і майно населення Західної України, одразу заходився насаджувати тут нові органи влади.

У період союзницьких дій СРСР і Німеччини протягом 1939 - 1940 рр. німці Західної України отримали право безперешкодного виїзду до Німеччини. Серед населення поширювались офіційні повідомлення, у яких від імені уряду Німеччини закликали всіх осіб німецької національності, що мають бажання переселитися, звернутися до вказаних пунктів і заявити про свій намір. У цих оголошеннях містилися й інструкції щодо правильного оформлення документів. Так, зазначалося, що особисті заяви можна робити, починаючи з 14-річного віку, а стосовно дітей досить заяви глави сім'ї. Уповноважені німецького уряду мали ознайомлювати бажаючих з умовами вивозу майна і т. ін. Підкреслювалось, що взаємини між західноукраїнськими німцями і представниками німецької влади є вільними [1.-C.6].

Політика рейху щодо етнічних німців на окупованих територіях спиралась на певну законодавчу базу, зокрема, постанову "Про імперське громадянство" від 5 лютого 1934 р., закони "Про зміну державного й імперського громадянства" від 15 травня 1935 р. та "Про захист чистоти раси". Одразу після загарбання Польщі на її території, у тому числі й на західноукраїнських землях, гітлерівці почали складати списки осіб німецької національності, до яких записували всіх, у кому знаходили німецьке походження. Списки поділялися на чотири розділи. До першого і другого заносили прізвища тих, хто "активно виявив себе як поборник німецької нації, зберіг національність". До третього ввійшли етнічні німці, які мали родинні зв'язки з поляками. Четвертий об'єднував тих, хто "помітно примкнув до польської нації (ренегати)". Особи, включені до перших двох розділів, ставали громадянами рейху, решта могли одержати імперське підданство через десять років [2.-C.17-18].

Слід відзначити, що радянське керівництво, неухильно дотримуючись положень підписаних з німецькою стороною угод, протягом 1939-1941 рр. лояльно ставилося до тих західноукраїнських німців, які виявляли бажання виїхати до Німеччини. Московська верхівка прагнула не дати А. Гітлеру бодай найменшого приводу запідозрити її в невиконанні зобов'язань, а тому, ведучи свого роду політичну гру, демонструвала ліберальне ставлення до названої категорії населення. Водночас найжорстокіші методи депортації були застосовані щодо етнічних поляків. Вони виявилися першими, хто напередодні війни змушений був відправитися на схід держави. За даними дослідника М. Бугая, після включення Західної України до складу СРСР, без суду і слідства як політично неблагонадійні були депортовані майже 10% населення краю [3.-C.65].

Значний досвід проведення депортацій був накопичений у Радянському Союзі ще до початку війни. Влада активно вдавалась до них у 30-і рр. як до дієвого засобу розв'язання економічних та політичних проблем. Й. Сталін, який вважав себе великим знавцем теорії націй, особисто закладав підвалини радянської національної політики. Її стержнем стала ідея формування єдиної спільноти - радянського народу. Відповідно до цього вже в 30-і рр. почали руйнуватися етнічні основи багатьох народів, що населяли СРСР. Не в останню чергу цьому сприяли й депортації.

За словами російського дослідника історії сталінізму Б. Курашвілі, депортації розцінювались як засіб "очистити суспільство від наявних і потенційних ворогів сталінізму без акцентування уваги на відмінностях між ними". Потенційні вороги, на думку Сталіна, можуть "проявити себе в наступний критичний період, у період війни, найнебезпечнішим чином - масовим зрадництвом, повстаннями, актами диверсій, розкладаючим впливом на оточуючих, тобто їхня ворожа діяльність у власному таборі може стати вирішальним фактором поразки". Вихід із такого становища він бачив у "похованні діючих внутрішніх та потенційних ворогів соціалізму в землі або в глибокому тилу" [4.-C.68].

Як відомо, етнічні німці були віднесені до таких ворожих елементів уже в 1937 р., коли почалась їх перша депортація, здійснювана жорстокими сталінськими методами.

Особливо складним виявилось становище тих західноукраїнських німців, які виявили бажання виїхати до Німеччини, але не були прийняті німецьким урядом. Чимало з них проживало на Львівщині та Волині. Радянська влада ставилася до таких громадян вкрай жорстоко й примусово висилала їх у східні регіони Союзу. Як свідчить доповідна записка Дрогобицького управління НКВС Наркомату внутрішніх справ УРСР від 1 липня 1940 р. про підсумки виселення біженців, в області була проведена спецоперація по висилці