З початком Великої Вітчизняної війни сфера депортаційних заходів значно розширилась. Одразу ж були вислані німці з Республіки Поволжя. Їх депортували на підставі постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) № 2060-935 с від 12 серпня 1941 р. та Указу Президії Верховної Ради СРСР № 21-160 від 28 серпня 1941 р. "Про переселення німців, що проживають у районах Поволжя". У результаті цієї акції з АРСР німців Поволжя, Сталінградської та Саратовської областей було виселено 438 280 чоловік [3.-C.36].

Широкомасштабна депортація німців з України розпочалась відповідно до постанови Ради Народних Комісарів СРСР від 3 вересня 1941 р. "Про заходи по переселенню колгоспів з прифронтової смуги Української РСР, Орловської і Курської областей". Пізніше було прийнято ще з десяток аналогічних рішень. Плани виселення встановлювались для Чернігівської, Полтавської, Сумської, Ворошиловградської, Запорізької, Харківської, Дніпропетровської, Орловської, Курської областей. Переселенню підлягали 65 тис. колгоспів та індивідуальних селянських господарств. Визначався і термін проведення операції - до 15 вересня

р. План докладно регламентував майбутнє розселення депортованих. Так, німці із Запорізької області мали розміститися в Саратовській області Російської Федерації [5.-Ф.2.-Оп.7.-Спр.359.-Арк.89-99].

Переселення здійснювалось без необхідного матеріально-технічного забезпечення, форсованими темпами. Не вистачало транспортних засобів для перевезення, через що на збірних пунктах часто скупчувалась велика кількість людей. Іноді до місць призначення депортованим доводилося добиратися десятки днів. У довгій і далекій дорозі їх спіткали хвороби, голод.

Незважаючи на те, що депортація мала проводитись відповідно до вимог військового часу, плани переселення не виконувались. 23 вересня 1941 р. секретар ЦК КП(б)У Д. Коротченко і заступник голови РНК УРСР Старченко інформували ЦК ВКП(б), що завдання виконано лише по трьох областях. Головна причина невиконання - зрив залізницею планів поставки вагонів [6.-Ф.1.-Оп.23.-Спр.24.- Арк.13-14].

22 вересня 1941 р. Державний Комітет Оборони СРСР прийняв постанову № 702 сс (совершенно секретно. - Авт.) про переселення із Запорізької області 31 320 осіб німецької національності. З них 30 720 відправлялись на нові місця проживання в Актюбінську область, 600 чол. при цьому були відлучені на будівництво шосейної дороги в Астрахані. На підставі цієї ж постанови 2 590 німців Луганщини депортувались у Кустанайську область Казахської РСР. Нарком внутрішніх справ УРСР Савченко повідомляв у листі заступнику наркома внутрішніх справ СРСР П. Мальцеву, що "німецьке населення в більшості своїй вороже налаштоване до Рад. Першими були переселені з області чоловіки-німці віком від 16 до 60 років. Вони вибули восени 1941 р.". Решта, тобто 11 898 осіб, були відправлені на Схід 21 червня

р. [3.-C.37].

У жовтні 1941 р. заходи на виконання постанови ДКО почали здійснюватись в Сталінській області, де проживали 36 880 радянських німців. Як повідомлялось у зведенні Відділу спецпоселень НКВС УРСР, на 10 жовтня 1941 р. їх було відправлено з області 28 743 чол. [3.-C.37].

Ініціаторами депортацій виступали й інші владні структури, зокрема, Ради фронтів, Відділ спецпоселень НКВС СРСР. За постановами ДКО та Рад фронтів у 1941 - 1942 рр. 9 200 громадян німецької національності були переселені з Одеської і Дніпропетровської областей до Алтайського краю. На підставі постанови Ради фронтів та наказу НКВС СРСР за № 010714 від 20 березня 1942 р. до Кустанайської області Казахстану було відправлено 1 500 німців з Харківщини. Одночасно депортувались близько 65 тис. німців з Кримської АРСР [7.-C.66].

Таким чином, до середини 1942 р. переважна більшість німецького населення, що проживало на теренах України в її сучасних кордонах, була депортована у східні регіони СРСР.

На спецпоселеннях не було створено необхідних умов для життя і праці. Адміністративно вони не підпорядковувались ні органам, що здійснювали депортацію, ні місцевим властям. Відтак, проблеми, пов'язані з проживанням, харчуванням, лікуванням і т. п., депортовані мали розв'язувати виключно власними силами. Лише в липні 1944 р. було організовано управління справами німців- поселенців. Ці функції покладалися на органи спецпоселень НКВС СРСР, що займалися мобілізованими для роботи у вугільній, нафтовій та оборонній промисловості, а також на органи НКДБ СРСР, які працювали у сфері управління таборами і будовами НКВС, та оперативно-чекістські відділи НКВС СРСР.

За підрахунками вченого М. Бугая, за роки сталінізму примусовій міграції було піддано 3 226 340 представників різних народів СРСР [8.-C.41].

Випробуваними методами розв'язувалось національне питання і в лавах Червоної Армії. З точки зору сталінського режиму воно полягало по суті в лояльності чи нелояльності до нього тих чи інших націй і народів країни. З початком війни для німців і кримських татар військова служба була заборонена, і це суворо враховувалось під час призову. Трагічною стала доля тих із них, хто служив у лавах Червоної Армії ще до початку війни і тепер опинився на фронті. Слід зазначити, що в радянських військах, причому як в рядовому, так і командному складі, на фронтах Великої Вітчизняної воювали кілька тисяч етнічних німців.

Особлива увага до національного питання в Червоній Армії стала проявлятися на завершальному етапі війни, коли радянські війська почали визволяти країни Прибалтики та