Чимало етнічних німців використовувались для роботи в органах німецького цивільного управління. З їх числа формувались штати перекладачів. Їм відводилась роль старост, бургомістрів, шефів "української поліції", викладачів, середнього та молодшого медичного персоналу.

Проте невдовзі імперські чиновники змушені були констатувати, що фольксдойче не відповідають арійським канонам, їм не можна довіряти адміністративне й економічне управління, бо вони не можуть лідирувати серед населення. Експеримент фашистів зазнав фіаско. Причину цього гітлерівці вбачали у надмірному моральному впливі більшовизму на фізичні й особистісні якості фольксдойче. Розчарування окупаційних властей породжувало відповідне неприязне ставлення до них з боку етнічних німців.

Визволення радянськими військами території України поставило етнічних німців перед проблемою: що робити і як бути далі? Багатьох з них не влаштовувала перспектива повернення колишньої влади: одні скомпрометували себе співробітництвом з фашистами, у інших вона асоціювалася з репресіями та утисками. Тому значна їх кількість визнала за краще відійти разом з частинами вермахту на Захід. Окупаційна влада потурбувалась про це. Евакуаційні заходи для фольксдойче розроблялись ФоМі та німецьким Червоним Хрестом. Організовувались пересильні табори, притулки. У лютому 1943 р. першими були евакуйовані фольксдойче Синельникового району Дніпропетровщини. Загалом з цього району було відправлено 686 родин (2 025 чол.) [5.-Ф.3206.-Оп.6.-Спр.277.- Арк.12].

У міру наближення радянських військ наростав і потік німецьких біженців. Вони відходили на Захід і концентрувались у пересильних пунктах і таборах дистрикту Галичина. Звідтіля їх перевозили частково до рейху, а частково - у деякі провінції Східної Польщі.

Трагічно склалася доля тих етнічних німців, які залишилися в Україні. Більшість із них були звинувачені радянською владою у пособництві фашистам і розділили разом з сотнями тисяч інших громадян усі жахи сталінських таборів.

Таким чином, у роки Другої світової та Великої Вітчизняної воєн німці України зазнали з боку радянської влади нових депортаційних принижень і поневірянь. Сумнівна роль відводилась їм і в планах нацистів. Але поряд з цим були серед етнічних німців і патріоти, які безстрашно чинили опір гітлерівцям. Мужньо боролися проти фашизму київські підпільники Є. Бремер, Р. Клейн (удостоєний звання Героя Радянського Союзу), керівники херсонського та одеського антифашистського підпілля В. Бурзі, М. Гафт, лікарі-підпільники з Дніпропетровщини К. Таблер-Новиков, М. Ессен, учасники миколаївського підпільного центру А. Кельм, М. Дукарт та багато інших. Вони здобули безсмертну славу й глибоку вдячність українського народу, закарбували свій подвиг на віки.

Джерела та література

1. Німецький канал. - 1995. - Січень. - №1 - С. 6.

Коваль М., Медведок П. Фольксдойче в Україні // Український історичний журнал. - 1992. - №5.

Бугай М. Депортації населення з України (30 - 50-і роки) // Український історичний журнал. - 1990. - №10. - С.63-68.

Курашвили Б. Политическая доктрина Сталина // История СССР. - 1989. - №5.

Центральний державний архів вищих органів влади і управління України.

Центральний державний архів громадських об'єднань України.

Панчук М., Польовий Л. Під пресом тоталітарного режиму. Німці в радянській Україні // Політика і час. - 1992. - №9/10.

Бугай Н. Правда о депортации чеченского и ингушского народов // Вопросы истории. - 1990. - №7.

Гриневич В. Национальные проблемы в Красной Армии в период освобождения Украины от немецко-фашистских захватчиков (декабрь 1942 г. - октябрь 1944 г.). - 1994