В.О. Василенко

ПОЛІТИЧНА ІСТОРІЯ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО ДОБИ ПРАВЛІННЯ ВИТАУТАСА В ДОСЛІДЖЕННЯХ О.І. БАРБАШЕВА

Кінець ХІХ і початок ХХ ст. являють собою важливий етап у розвитку російської, точніше, "руської", східнослов'янської литуаністики. Якщо праці з історії Великого князівства Литовського (далі - ВКЛ), або "Західної Русі", 1860-х років (І. Бєляєва, М. Кояловича, П. Кукольника, П. Щебальського) носили переважно полемічний, пропагандистський, а не суто критичний, науковий характер, то в 80-х роках ХІХ ст. ситуація суттєво змінюється. Безперечно, вирішальний вплив на це справив "Очерк истории Великого княжества Литовского до половины ХУ столетия" В. Антоновича (1878), доведений, щоправда, лише до 1377 р.

Приблизно з тієї хронологічної межі, на якій зупинився Антонович, розпочав своє дослідження історії ВКЛ Олександр Іполитович Барбашев (1858-?). Його ім'я відоме переважно завдяки двом монографіям [1; 2], що являють певну цілісність і присвячені добі великого князя Витаутаса (Вітовта). Це яскравий приклад "історика однієї праці"; окрім неї, ним опубліковані лише дві невеличкі розвідки з джерел і бібліографії історії Литви [3; 4]. Небагато відомо і про його життя: він закінчив історико-філологічний факультет Санкт- Петербурзького університету, в 1886 р. отримав ступінь магістра російської історії за свою першу монографію, роботою над якою спочатку керував К. Бестужев-Рюмін [1.-С.УІ]; у подальшому викладав у середніх навчальних закладах російської столиці.

Виглядає не випадковим звернення Барбашева саме до зазначеного сюжету. Адже на той час польська історіографія вже мала певні здобутки в дослідженні цього періоду (праці А. Прохаски, Ст. Смольки, К. Стадницького). Тодішня ж російська литуаністика, якщо послуговуватися тойнбіанською термінологією "Виклику-і-Відповіді", великою мірою являла собою реакцію на "тенденційні" польські твори, своєю чергою, не менш тенденційну. Такий намір відверто був задекларований і Барбашевим [1.-С.У].

Історія Литви, що передувала виступу Витаутаса на авансцену, висвітлена істориком досить побіжно. Особливо це стосується першої частини його праці, що викликало досить різкі зауваження з боку рецензентів [5.-С.149]. Очевидно, це не в останню чергу змусило автора дати на початку своєї другої монографії огляд згаданої доби в історії ВКЛ.

Що стосується поглядів вченого на фактори і процес утворення Литовської держави, то насамперед впадає у вічі повна залежність від відповідної концепції В. Антоновича. Власне, це є справедливим не тільки стосовно Барбашева; цей вплив помітний, тією чи іншою мірою, в більшості тогочасних праць з литуаністики. Так само, як і Антонович, автор наголошує на тривалій відсутності власне політичного зв'язку між дрібними литовськими волостями і наявності лише релігійної і мовної єдності [2.-С.2; пор.: 6.-С.16-17, 19; 7.-С.6-

9, 15]. Приймає він і точку зору щодо відсутності міст у Литві до середини ХІІІ ст., хоча на той час вона вже зазнала критики з боку М. Дашкевича [2.-С.2, 113; 6.-С.17-18; 7.-С.7-9;

-С.8-10].

Типовим тоді було й уявлення про вельми сильний руський вплив на Литву ще задовго до ХІІІ ст., в першу чергу шляхом колонізації з Полоцької, Смоленської і Новгородської земель [2.-С.5, 113-114; пор.: 9.-С.12-14, 238, 349, 353].

Що ж до власне державотворчих процесів у Литві, то їхній початок О. Барбашев, знов- таки йдучи за авторитетом Антоновича, пов'язує насамперед із зовнішнім фактором, а саме із загрозою з боку Лівонського і Тевтонського лицарських орденів. Походи на Литву руських і польських князів, згідно з цим поглядом, носили якісно відмінний характер, не загрожуючи власне існуванню литовців як окремого народу, а тому й не мали подібних далекосяжних наслідків у внутрішньому житті Литви [6.-С.46-47; 7.-С.15; 2.-С.10]. Грабіжницькі походи литовців на сусідні області роздрібненої на той час Русі поступово починають переслідувати іншу мету - територіальні надбання. Саме це спричиняє посилення окремих князів, у першу чергу Міндауґаса (Міндовґа). Характеристика доби правління останнього Барбашевим містить мало оригінального. Зокрема, це стосується підкреслення руських впливів у ВКЛ внаслідок приєднання Міндауґасом Чорної Русі та Полоцької землі. "Загальним місцем" у литуаністиці до нашого часу залишається і твердження про відступництво великого князя у 1260 р. від прийнятої раніше католицької віри, хоча на початку ХХ ст. О. Прєсняков здійснив спробу дещо захитати цей усталений погляд [10.-С.52].

Запозичена в Антоновича загальна характеристика доби, що настала в історії ВКЛ по загибелі Міндауґаса (1263) як періоду істотного послаблення великокнязівської влади і втрати контролю над деякими землями, зокрема, повної незалежності Ерденіса (Ерденя), князя полоцького і вітебського [6.-С.74-75; 7.-С.35-36; 2.-С.13; 11.-С.146]. Як і багато інших тверджень Антоновича, ця теза викликала заперечення з боку Дашкевича [8.-С.35; пор.: 10.- С.55].

Не є оригінальним і твердження Барбашева стосовно того, що відродження політики

Міндауґаса пов'язане з приходом до влади у ВКЛ нової династії, перший представник якої Pucuwerus ("Лютувер") вперше згадується під 1291 р. [12.-С.148]. Успіхами політика її представників, на думку автора, була зобов'язана широкій опорі на руський елемент у внутрішній і зовнішній політиці [2.-С.13, 115; пор.: 6.-С.77-79; 7.-С.38, 44-45, 47-49]. Дивно, що Барбашев не вважав остаточно вирішеним питання, був великий князь Ґедімінас (Ґедимін) сином чи братом свого попередника Витеніса (Вітеня), хоча на той час вже були відомі вирішальні аргументи на користь другого [13.-С.165].

На думку Барбашева, ще за життя Ґедімінаса його син Любартас (Любарт) отримав у спадок Волинь по смерті тестя Лева Юрійовича (1325) [2.-С.14]. Що ж до проблеми