часу і обставин підпорядкування Литві Києва, то в першій монографії це питання кваліфікується як спірне [1.-С.1]; у другій же, не виключаючи можливості походу Ґедімінаса на Київ "біля 1333 р.", він більш впевнено стверджує, що цей похід не мав вирішального значення і Київська земля залишилася в залежності від татар. Як бачимо, і в цьому випадку автор виразно йде за В. Антоновичем та іншими дослідниками [2.-С.14; пор.: 14.-С.338].
Одним з небагатьох виключень є точка зору О. Барбашева стосовно статусу одного з синів Ґедімінаса - Явнутіса (Явнута) протягом 1341-1345 рр. Він, як і К. Стадницький і М. Дашкевич, вважав його великим князем, тоді як Антонович заперечував це [15.-S.23; 8.- С.97-98; 2.-С.17; 6.-С.98-100; 7.-С.88-93]. Після ж 1345 р., на думку Барбашева, одночасно співіснували два великих князі - брати Явнутіса Альґірдас (Ольґерд) і Кястутіс (Кейстут) [2. - С.21]; пізніше аналогічної точки зору дотримувався М. Чубатий [16.-Т.СХЬІУ-СХЬУ- С.74].
До поглядів Антоновича Барбашев схиляється і стосовно зайняття Альґірдасом Поділля і передання його племінникам - Коріатовичам; з незрозумілих причин він вважає, що останнім з 1377 р. належала і частина Волині [1.-С.68-69; 2.-С.21].
Традиційно для тодішньої російської історіографії підкреслюється "руський характер" ВКЛ - Барбашев іноді використовує термін "Русько-литовська держава", - зокрема, аналогічна Московській Русі удільна система (а не феодалізм), і роль Вільнюса як "західного центру руського племені".
Акцентує він увагу і на поширенні православ'я у Литві, особливо серед верхів суспільства. Так, він поділяє, хоча з часом і більш обережно, поширену думку щодо прийняття православ'я Альґірдасом [1.-С.6, 35; 2.-С.18; пор.: 17.-Т.У.-С.32-33; 18.-С.268; 15.-S.117; 6.-С.104-105; 7.-С.97-98; 19.-С.114; 20.-С.92; 21.-С.156-157, 159; 22.-S.105]. Тут, як і в багатьох випадках, Барбашев полемізує з польським істориком К. Шайнохою, що заперечував факт хрещення Альґірдаса [23.-Т.І.-С.305-306, 336-337].
Зауважимо, що О. Барбашев, як і багато дослідників, зокрема сучасних, приймає як рік народження Йоґайли (Яґайла), сина Альґірдаса, 1348 р. [1.-С.18], тоді як в дійсності, і про це історик також згадує [2.-С.18], його мати, Уляна Олександрівна тверська, вийшла заміж за Альґірдаса пізніше [24.-С.59; 25.-Т.У.-С.226-227; 26.-С.215; 27.-Т.Х.-С.221].
Докладно описані істориком перипетії внутрішньополітичної боротьби у ВКЛ по смерті Альґірдаса (1377): тоді, за формулюванням Барбашева, Кястутіс "погодився визнавати Яґайла наступником Ольґерда на великому княжінні у Вільні" [2.-С.24]. Він помилково приписує, слідом за багатьма істориками, участь в Куликовській битві 1380 р. на боці Москви, замість Дмитра Ольґердовича трубчевського, його братові - Карібутасу (Корибуту)-Дмитру новгород-сіверському [28.-С.124,157; 1.-С.21]. Останнього Барбашев вважав брянським князем [1.-С.19]; пізніше ця помилка була ним виправлена [2.-С.23-24].
Значне місце приділене полеміці зі спробою Шайнохи зняти з Йоґайли провину в смерті Кястутіса [1.-С.15-16, 23-25; 23.-Т.І.-С.351-353].
Торкаючись мотивів, що спонукали Йоґайлу піти на примирення з Витаутасом, який протягом 1382-1384 рр. змушений був перебувати в орденських землях, Барбашев схильний виділяти в якості головної причини тодішні литовсько-польські відносини. На його думку, контакти з Малопольщею стосовно кандидатури Йоґайли могли розпочатися раніше, ніж прийнято вважати. При цьому ініціатива належала саме полякам [1.-С.30-31; 2.-С.25; пор.: 18.-С.292; 19.-С.138; 20.-С.111]. Надія ж на польський трон зробила Йоґайлу більш поступливим і змусила коштом частини ВКЛ примиритися з Витаутасом, щоб не ризикувати всією державою.
Що стосується справи хрещення Витаутаса, то Барбашев вказує, що вперше воно відбулося за католицьким обрядом 21 жовтня 1383 р.; православ'я ж і ім'я "Олександр" він прийняв між 1383 і 1386 рр., вже перебуваючи в Литві [1.-С.27, 32, 135-137].
На думку О. Барбашева, важко визначити, був Йоґайла перед 1386 р. поганином [23.- Т.ІІ.-С.140-143] чи православним [17.-Т.У.-С.57; 29.-С.175; 18.-С.293; 21.-С.139-140, 158; 28.-С.168]; усе ж більш вірогідним він вважає друге, з огляду, зокрема, на вищезгадану вимогу Йоґайли до Витаутаса перейти в православ'я [1.-С.34-35; 2.-С.25]. Можливо, це, навпаки, мало забезпечити великокнязівську владу від зазіхань з боку Кейстутовича? [22.- S.105]. Що ж до хрещення за східним обрядом Йоґайли, то, ймовірно, мав рацію М. Грушевський, зауважуючи, що "це a priori зовсім правдоподібно, хоч він і не маніфестувався своїм хрещенням" [30.-С.96].
Характеристика Андрія Ольґердовича полоцького як "захисника православ'я" в боротьбі з Йоґайлою після Кревської унії, як видається, засвідчує притаманну російським історикам схильність гіперболізувати релігійні мотиви; варто згадати хоча б, що ворожість Андрія до молодшого брата виявилася відразу по вступі останнього на вільнюський стіл, коли про жодну загрозу православ'ю не йшлося. Більше того, є вагомі підстави вважати, що в боротьбі 1381-1382 рр. саме Йоґайла до певної міри уособлював "руське начало" у ВКЛ; знаменно також, що його брат і найближчий підручний Скірґайла (Скирґайло) був ревним послідовником східного обряду.
Визначаючи склад уділу Витаутаса після його повернення (1384 р.), Барбашев вказує, що головна частина його "отчини" - Тракай - залишилася в руках Скірґайли, а використовуваний титул князя тракайського мав лише підкреслити претензії Кейстутовича [1.-С.37-38].
З цим пов'язане і важливе питання щодо становища, яке займав Скірґайла у ВКЛ після 1386 р. Багато хто вважав, що Йоґайла призначив його великим князем [18.-С.294; 31.- С.271; 21.-С.195-196, 202; 32.-S.266-267; 8.-С.122]. Аналізуючи документи 1386-1392 рр., Барбашев доводить, що Скірґайла і після 1388 р. не був великим князем, а управляв лише наданим йому уділом [1.-С.39, 138; 2.-С.26], не маючи, зокрема, влади над Вільнюсом. Щодо окремих випадків титулування його великим