князем, наприклад, у вересні 1386 р. [33.-№37.-С.70; 34.-С.72], то Барбашев слушно вказує на синхронний аналогічний приклад стосовно Витаутаса, зазначаючи, що це було лише почесним іменуванням [1.-С.139]. Перелік подібних прикладів можна продовжити: так іменували себе свого часу і Любартас- Дмитро [33.-№19.-С.38], і Андрій полоцький. Малоймовірне, на думку Барбашева, і призначення Скірґайли намісником ВКЛ; йому хіба що могло бути неофіційно доручене тимчасове відання литовськими справами [1.-С.139-140]. В той же час автор довіряє звістці Длуґоша про передачу наприкінці 1390 р. всього ВКЛ в управління Яшку Олєсницькому.
Невдоволені претензії Витаутаса на Тракай і взагалі суперництво зі Скірґайлою, підкреслює Барбашев, обумовили новий акт його боротьби з Йоґайлою (1390-1392) [1.-С.48; 2.-С.27]. При цьому історик вказує на тенденційність відомих характеристик Скірґайли, що походять з католицького табору; до речі, надзвичайно подібну отримав пізніше і його молодший брат Швітріґайла (Свидриґайло).
Необгрунтовані, на переконання Барбашева, твердження Шайнохи і Стадницького [32.-S.247], нібито певний час великим князем був інший брат Йоґайли - "Віґунд"- Олександр; в дійсності він підпорядковувався згаданому Я. Олєсницькому, а те, що він був улюбленцем Йоґайли, могло спричинити чутки про відповідні плани [1.-С.144-146]. Тому смерть цього князя навесні 1392 р. полегшила примирення Йоґайли з Витаутасом; ходили навіть чутки про причетність останнього до цієї смерті; з точки зору Барбашева, не менш ймовірним є отруєння Віґунда литовцями за його прихильність до поляків.
Не виключеним вважає автор і те, що в переговорах 1392 р. йшлося не тільки про повернення Витаутасу "отчини", а й визнання його великим князем; останнє, проте, трималося в таємниці від Скірґайли [1.-С.61-62]. Внаслідок Острівської угоди, на думку Барбашева, Витаутас став великим князем. Цей помилковий погляд був тривалий час загальноприйнятий в літературі [17.-Т.У.-С.86; 29.-С.175; 31.-С.278-279; 23.-Т.ІІ.-С.399; 19.- С.156; 20.-С.125; 35.-С.37; 36.-С.239; 37.-С.45; 38.-С.607; 39.-С.359; 40.-С.100] навіть після того, як це в 1894 р. переконливо спростував А. Левицький [31.-С.139-141, 147, 468-469; 10.- С.79-80].
Основною справою на початку правління Витаутаса було підпорядкування непокірних удільних князів. Велику кількість невдоволених серед них автор пояснює тим, що великокняжа гідність була надана не комусь з Ольґердовичів, а Кейстутовичу [1.-С.66]. Внаслідок рішучих дій останнього за кілька років були вигнані чи переміщені зі своїх уділів всі найбільш впливові князі, за винятком Скірґайли. Щоправда, Ф. Леонтович, а в наш час О. Русина висловили сумнів в існуванні у Витаутаса чітко усвідомленого плану централізації ВКЛ [36.-С.30-31; 41.-С.99; 42.-С.82-83].
Скіргайла завдяки підтримці Йоґайли і руського елементу та власним здібностям був найбільш небезпечним для нового правителя Литви. Тому раптову смерть Скірґайли, яку Барбашев датує то 1395 [1.-С.71; 2.-С.30], то 1396 р. [1.-С.19], історик пояснює отруєнням за намовою Витаутаса [1.-С.71]. Проте широкої підтримки [43.-S.99] ця гіпотеза не отримала; Грушевський зазначав, що "на такі здогади історик не має найменшого права" [30.-С.176; 44.-С.31]. Не менш вірогідно, що це могло бути помстою з боку колишнього володаря Києва Володимира Ольґердовича [42.-С.81].
Становище Витаутаса визначалося тим, що на момент угоди 1392 р. влада Йоґайли над ВКЛ була сумнівною, внаслідок опозиції з боку як литовців, так і руських. Невизначеність у литовсько-польських відносинах зберігалася і протягом 1392-1399 рр.; до цього додавалися ще й непорозуміння з приводу Поділля, західна частина якого, доводить Барбашев, також належала Литві [1.-С.147]. Особливо ж загострила стосунки вимога данини з руських земель ВКЛ Ядвіґою в 1398 р.; це, вважає Барбашев, могло статися і мимо волі "завжди прихильного" до Литви Йоґайли, який дбав переважно про особисті, а не польські інтереси [1.-С.74-75]. Наслідком стала Салінська угода ВКЛ з Орденом в жовтні 1398 р., скерована, хоч і непрямо, проти Польщі. По її укладенні Витаутас був проголошений своїм оточенням литовсько-руським королем [див.: 45]; це, однак, за оцінкою історика, не мало практичних наслідків.
Окрім конфлікту з Польщею, до угоди 1398 р. Витаутаса спонукала і зацікавленість східними справами - відносинами з державними утвореннями Великоросії і особливо з татарами. Тоді ж відбулося і примирення зі Швітріґайлою; останній, за оцінкою Барбашева, відігравав тоді роль, аналогічну ролі Витаутаса стосовно Йоґайли перед 1392 р. [1.-С.72].
Щодо реальності існування далекосяжних планів Витаутаса і Тохтамиша ("аз тя посажу в Орде на царстве, а ты мене посади на Москве на великом княженье на всеи Русскои земли" [46.-С.395; 24.-С.103; 47.-С.72-73; 48.-С.229], які дехто з істориків вважає виявом "общерусской" програми Витаутаса [49.-С.76-77; 50.-С.225-228], Барбашев утримується від остаточного судження. Видається, що мають рацію дослідники, які піддають сумніву ці звістки [42.-С.89-90].
Мотиви пасивності поляків у кампанії 1399 р. історик пояснює небажанням надмірного посилення ВКЛ, проводячи паралель з діями Витаутаса в 1410 р. (про це нижче). Речником такого курсу, на його думку, була насамперед Ядвіґа, а не Йоґайла. Щодо звістки Длуґоша про пожиттєве надання Витаутасу в 1399 р. всього ВКЛ, Барбашев гадав, що тут йдеться про акт 1401 р.; М. Чубатий натомість вважав, що це могло статися внаслідок бажання Витаутаса порозумітися зі своїм кузеном напередодні битви на Ворсклі [1.-С.99; 16.-Т.СХХХІУ-СХХХУ.-С.49].
Катастрофа 1399 р. спричинила значні зміни у становищі Витаутаса, хоча й тимчасові. Зокрема, були відкладені до кращих часів широкі східні плани. Виявом зближення з
Польщею (чому сприяла і смерть Ядвіґи) стала Вільнюсько-Радомська унія 1401 р. О. Барбашев підкреслює,