Не надто певним було і внутрішнє становище у ВКЛ. Лише після остаточного прилучення Смоленська в 1404 р. (його Барбашев зачисляє до "Східної Русі"), яке завершило "об'єднання Литви", і ув'язнення в 1409 р. Швітріґайли позиції Витаутаса достатньо зміцніли для відновлення наступу на сході, насамперед на Новгород і Псков. Проте невдовзі добрі відносини з державами Великоросії були відновлені; це, а також зближення з татарами мало причиною загострення відносин з Орденом.

Барбашев виділяє 4 періоди стосунків з останнім від 1399 р. до "Великої війни": два відносно дружні (1399-1401 і 1404-1409) і два ворожі (1401-1404 і з 1409 р.) [1.-С.120]. Головним приводом до цього стали суперечки за Жемайтію; відновлення ж боротьби за неї стало можливим завдяки зближенню ВКЛ з Короною і безпеці зі сходу. Заради цього Витаутас відмовився навіть від пропонованої йому вже в лютому 1409 р. угорським королем і майбутнім імператором Зіґмундом (Сиґізмундом) королівської корони.

Щодо Ґрюнвальдської (Танненберзької) битви, то Барбашев шляхом ретельних підрахунків доводить, що руські сили в ній за чисельністю не поступалися польським [2.- С.58-61], а їхня роль у перемозі, особливо смоленських полків, була не меншою. За загальним "моральним значенням" для "слов'янства" історик порівнює її з Куликовською битвою; він характеризує її як зіткнення Заходу зі Сходом, лицарського Середньовіччя, що не знало політичної і національної єдності, з "молодими народами" - репрезентантами Нового часу [2.-С.34-36].

Визначаючи причини, що не дали змоги розвинути успіх і врешті призвели до відносно вигідного для Ордену Торунського миру (1411), Барбашев не погоджується з польськими хроністами (Длуґош, Кромер) і деякими істориками (Ст. Смолька), що основну провину покладали на Витаутаса. Він визнає, що литовський господар не бажав повного знищення Ордену, воліючи зберегти його як противагу Польщі - найсильнішому тепер сусідові і єдиній загрозі самостійності ВКЛ, і пошесть у війську була лише формальним приводом [1.-С.129-130; 2.-С. 100-101]; проте головна причина невдач, вказує він, полягала в слабкості державної і військової організації Корони, її нездатності скористатися плодами перемоги.

Вага як Литви, так і Польщі в загальноєвропейській політиці значно зросла завдяки переможній війні. Одним з виявів цього став підвищений інтерес імператора Зіґмунда до контактів з Витаутасом, кінцевою метою яких було усамостійнення ВКЛ від Польщі.

Безперечно, робить висновок Барбашев, союз приніс значну зовнішньополітичну користь і Литві, і Короні. Проте ціною стала подальша "асиміляція" першої за польськими зразками, розпочата ще Кревською "політико-династичною унією", а також відчуження між католиками і православними і обмеження господарської влади боярством, в чому була зацікавлена Польща, щоб запобігти єдності Литви і її відокремленню. Це вилилося в Городельський акт. Він, як і угода 1401 р., йшов "врозріз із загальною політикою Вітовта стосовно Польщі" [2.-С.265] і також був вимушеною поступкою в умовах послаблення потенційного союзника - Ордену. Безпідставне, на думку Барбашева, твердження Шайнохи (слідом за Длуґошем), нібито ініціатива акту 1413 р. виходила від Зіґмунда [23.-Т.ІІ.-С.653- 654, 656; 2.-С.122]; в дійсності він був прямим продовженням перших двох уній. Таким чином, з 1410 р. відбувається певний поворот в політиці великого князя Литви, коли на перший план виходять його відносини з Короною [1.-С.17].

Індиферентність Витаутаса до релігійних питань і розуміння потреби об'єднання всіх сил ВКЛ змушували його протидіяти згаданим тенденціям у внутрішньому житті Литви, хоча цьому не завжди сприяли обставини. Зокрема, політичними мотивами, бажанням забезпечити потреби своїх православних підданих пояснює Барбашев утворення самостійної митрополії на чолі з Григорієм Цамблаком (1415). На його думку, нема підстав бачити в цих подіях прагнення Витаутаса до церковної унії, як це робили деякі дослідники (Я. Каро, В. Васильєвський) [1.-С.131-135; 2.-С.186, 263-264; пор.: 51.-Т.І.-С.11-13].

Помітний і відхід автора від стереотипної гіперболізації католицької ревності Йоґайли, якій віддав данину навіть В. Антонович [52.-С.268-270]. У дійсності Ольґердовича, як і Витаутаса, цікавили не доґмати, а політичні дивіденди [21.-С.193-194; 53.-С.4-5]. Але першого стримувало могутнє польське духовенство; це й визначило нерішучість Йоґайли у справі чеської корони, яка була однією з пріоритетних у відносинах ВКЛ і Польщі із Західною Європою в 1420-ті роки, і переадресування її на розсуд Витаутаса. Це, а також питання про четвертий шлюб Йоґайли, за оцінкою Барбашева, насамперед спричинило загострення відносин великого князя з "патріотичною" партією Польщі на чолі зі Збіґнєвом Олєсницьким [2.-С.150]. Взагалі в цей період Витаутас мав значний вплив на внутрішні справи Польщі і особисто на Йоґайлу; в той же час автор, слідом за Н. Молчановським, припускає існування таємних планів польського короля і панів щодо захоплення Поділля [54.-С.283; 2.-С.178].

Активізацію західної політики Витаутаса в останні роки його життя зробило можливим зміцнення його позицій на сході. Це стосується й особливо дружніх відносин з Москвою, які Барбашев навіть вважає за можливе кваліфікувати як "протекторат" над останньою за правління онука Витаутаса Василя ІІ [2.-С.263]; і визнання литовської зверхності Рязанню [55.-№25-26.-С.67-69] (історик датує її 1427 р.); і тісного зв'язку із Тверрю [56.-С.192-193]. Вказує історик і на наявність впливової литовської партії у "Волзькій Орді" [2.-С.187].

Мельненський мир з Орденом 27 вересня 1422 р., що остаточно закріпив за ВКЛ Жемайтію, знаменував нове зближення з лицарями, що вже