Дослідження зазначеної проблеми сприятиме більш комплексному розумінню тенденцій розвитку військової системи та бойового мистецтва за новітніх часів, а також вияву рівня та якості бойового вишколу українських кавалеристів. Необхідно відзначити і те, що співставлення індивідуального бойового вишколу українських кіннотників з досягненнями козацької кавалерії попередніх часів сприятиме розумінню принципів успадкування або запозичення певного бойового мистецтва і досвіду.

Отже, метою цієї розробки є вияв/співставлення рівня та місця особистого бойового вишколу у володінні пікою кіннотників українських військових формувань, що перебували у таборах на теренах Польщі на початку 20-х рр. ХХ ст., з досягненнями нащадків українських козаків початку ХХ ст. Наукова новизна розробки виявляється у тому, що в ній на підставі нових та маловідомих фактів з бойового вишколу кавалерії буде здійснено відповідний аналіз боєздатності українських кіннотників, що сприятиме більш повноцінному сприйняттю історії як українських, так і європейських військових формувань міжвоєнної доби.

Джерельною основою цієї статті стали матеріали (військові настанови і статути та спогади), почерпнуті в архівах України (ЦДАВО України, Державний архів Донецької області) і Польщі (CAW - Центральний архів військовий) та ЦНБ ім. В.І.Вернадського.

Почнемо наш аналіз із вияву засад бойового вишколу української кінноти з володіння пікою. Необхідно наголосити, що за часів збройної боротьби 1917-1920 рр. Наддніпрянська Армія (УНР та Української Держави) використовувала як бойовий досвід, так і різноманітні розробки дореволюційної російської армії, які поступово замінялись українськими аналогами. Все це стосувалося і вишколу кавалерії, де поважне місце відігравало володіння холодною зброєю, зокрема пікою.

Слід звернути увагу на те, що піка у вишколі кінноти відігравала важливе значення. Про її поважний вплив на боєздатність кавалерії свідчать як відповідні настанови з вишколу кіннотників різних армій, так і дослідження військових фахівців. Вагомість значення змістовного вишколу з володіння пікою особливо визнавалось у німецькій кавалерії, де ця зброя вважалася основною [1, с.139]. Такі підходи вплинули на пріоритети німецького бойового та військового мистецтва. Достатню увагу володінню пікою було приділено і в польській кінноті, про що йшлося у "Курсі кавалерії 1919 р." [26]. Так, у згаданому документі відзначалася вагомість як морального впливу атаки кінноти із застосуванням пік (суцільна лінія нахилених пік під час кінної атаки могла пригнітити противника), так і можливість оборони одного кавалериста-пікінера проти двох кіннотників, озброєних лише шаблями [26, с.82]. Стосовно другої переваги піки слід пояснити, що справа полягала у можливості використати значну довжину її древка та здатність виконувати бойові прийоми двома кінцівками.

Поряд із цим, піка була не лише серйозною зброєю, але й такою, що потребувала тривалого вишколу через певні складності з її застосування (значні розміри і відчутна вага). Про це йшлося у праці фон Бернгарді [4, с.195] і на цьому наголошував фон Борхе: "Піка, страшна зброя в руках вмілого, стає перешкодою і взагалі недоречністю для неука" [26, с.83].

Отже, піка мала достатній авторитет і функціональність для тогочасної кінноти, але потребувала змістовного вишколу. Основи належного оволодіння пікою у регулярних кінних формуваннях фіксувалися у відповідних настановах та статутах з бойового вишколу кавалерії вже у XIX ст. При цьому маємо розуміти, що брак власного статуту з відповідного вишколу не свідчив про його відсутність. Прикладом цього є бойовий досвід польської кавалерії, котра до 1919 р. не мала власної настанови з володіння пікою, але успішно використовувала досвід німецької і російської кавалерії, адже багато польських військовослужбовців під час Першої світової війни перебувало у складі німецької та російської армій. Схожою була ситуація з вишколом української кінноти. Першу спробу у розробці власного статуту або настанови щодо володіння пікою було здійснено 10 серпня 1920 р. (у Збройних Силах УНР), але через складні обставини тогочасної збройної боротьби так і не вдалося доопрацювати в незалежній українській державі [27, с.3]. Остаточно згадану розробку настанови (в її основу було покладено російську розробку для вишколу кінноти за 1912 р.) було доопрацьовано 27 травня 1922 р. [27, с.4].

Згідно з цією настановою вишкіл українських кіннотників слід було розпочинати пішки та на дерев'яному коні. Такий підхід дозволяв поступово напрацьовувати бойові вміння від простого - до складного. Варто відзначити, що атакуючі дії згідно настанови передбачалося виконувати як за допомогою використання руху коня ("пасивні"), так і за допомогою особистих дій рукою-корпусом- ногами ("активні") [27, с.7]. Серед атакуючих дій пікою домінували уколи, які виконувалися вістрям (7 варіантів) [27, с.7]. Завдяки цьому кіннотник міг атакувати противника в будь-якому напрямку. Окрім уколів українські кіннотники мусили опанувати удари як тупим кінцем піки (в 4-х напрямках), так і бічною частиною древка (в 2-х напрямках) [27, с.8-9]. Перераховані удари суттєво урізноманітнювали можливості бойового використання піки і дозволяли діяти кавалеристу за будь-яких обставин. Слід також відзначити, що для виконання ударів вниз кавалерист мусив попередньо змінити хват древка піки (за допомогою кидка - підхоплення та руху, що нагадував "млинок") [27, с.5]. Отже, серед атакуючих дій головну увагу було спрямовано на опанування уколів, які завдавали найбільшої шкоди противнику. Удари древком та тупим кінцем відігравали допоміжну роль під час бойового зіткнення, але сприяли виконанню основних бойових завдань