Досить важливе місце у вишколі з володіння пікою посідало опанування захисних дій, які мали забезпечити українських кіннотників надійним захистом від атакуючих дій противника (холодною зброєю). Захисні прийоми базувалися на виконанні різноманітних "кіл" чи "млинків" пікою у вертикальній (захист з лівого та правого боку) та горизонтальній (протидія фронтальній атаці противника) площинах [27, с.5-6]. Поряд із цим, для захисту використовувались і рухи на основі бічних ударів древком піки (ліворуч та праворуч) [27, с.9]. Перераховані захисні дії є досить функціональними, проте спрямовані лише на протидію фронтальним та фланговим атакам противника. Поза увагою залишався захист спини кавалериста, що було певним недоліком цієї системи.

Важливе значення у бойовій підготовці українських кіннотників з володіння пікою відігравало застосування різноманітних опудал та кілець [27, с.10]. За допомогою згаданих мішеней напрацьовувалась влучність і сила уколів та ударів, а також вміння звільняти зброю від враженого "тіла".

Слід звернути увагу і на те, що в згаданій настанові передбачався вишкіл з "вільного" бою із застосуванням тренувальних пік та фехтувального обладунку [27, с.11-12]. Завдяки цьому навчанню кіннотник здобував необхідний досвід з ведення бою, максимально наближеного до реального бойового зіткнення.

Отже, український кіннотник згідно "Настанови для навчання володіння пікою" мусив опанувати достатню кількість атакуючих і захисних прийомів бою із пікою та здобути початковий досвід з її використання у тренувальному бою, що у комплексі забезпечувало належну боєздатність як окремого кіннотника, так і українських кавалерійських формувань.

Далі звернемося до традиційних досягнень козацької кінноти (у тому числі значної частини нащадків українських козаків) у володінні пікою. З огляду на детальне дослідження бойового вишколу та відповідного мистецтва нащадків українських козаків на рубежі XIX-XX ст. у попередніх розробках, зараз використовуємо їх підсумки для порівняння із основами аналогічного бойового вишколу з володіння пікою в українській кавалерії (на підставі опрацьованої вище настанови 1922 р.). Так, на початковому загальному рівні бойового вишколу козаки виконували 5 атакуючих дій та відповідні захисні рухи (у тому числі за допомогою виконання бічних та перехресних кіл древком піки) [25, с.67], а вже досвідчені козаки (особливо майстри козацького бойового мистецтва) були здатні виконати значно більшу кількість як атакуючих дій (додатково понад 8 ударів вістрям і тупим кінцем піки), так і захисних рухів [25, с.67-68].

До речі, козаки не лише опановували прийомами володіння пікою пішки і на дерев'яному та стройовому коні, але набували бойового досвіду на всіх кінських темпах руху, чим також забезпечували додаткову якість власної бойової підготовки [28, с.2476; 29, с.9-11].

Порівнюючи зміст вишколу козаків та українських кіннотників з володіння пікою, слід відзначити його подібність:

вишкіл відбувався в пішому та кінному строї;

атакуючі дії складалися з уколів та ударів;

уколи могли виконуватися як на місці, так і в русі;

захисні дії виконувались на основі різноманітних "кіл";

бойові прийоми напрацьовувались в повітрі та по мішенях.

Зазначена подібність стала наслідком опосередкованого використання деяких досягнень бойового мистецтва козаків у бойовому вишколі українських кавалеристів завдяки як військовій співпраці, так і використанню розробок російської кавалерії.

Поряд із цим помічаємо, шо козаки-кіннотники мали чітку перевагу над рівнем бойового вишколу військовослужбовців української армійської кавалерії з володіння пікою, що виявлялась у: 1) майже вдвічі більшій кількості атакуючих дій, котрі могли виконувати досвідчені козаки-воїни; 2) здатності виконувати більшу кількість захисних рухів; 3) постійному відточуванні основ бойового використання піки козаками впродовж десятиліть і передаванні особливих навичок і мистецьких вмінь із покоління в покоління.

Отже, багаторічний бойовий вишкіл та тривала військова служба козацької верстви обумовили перевагу її бойового вишколу з володіння пікою як над європейськими кіннотниками на рубежі XIX- XX ст. [1] та у міжвоєнні часи [30], так і українськими кавалеристами на початку 20-х рр. XX ст. (через певний брак родового козацького середовища та впливи чужорідних бойових систем).

Таким чином, попри певну подібність бойового вишколу українських кавалеристів з володіння пікою відповідній спадщині козаків-кіннотників, остання все одно суттєво переважала їх досягнення завдяки воєнізованому способу життя та тривалому вишколу і багатому бойовому досвіду козацької спільноти. На жаль, українське військове керівництво не змогло належним чином використати бойові досягнення козацької кінноти (значна частина мала українське козацьке коріння). Певне значення тут відіграв і той факт, що більшість українського рядового і керівного складу мала за плечима досвід служби в російській дореволюційній кавалерії, а не в козацьких формуваннях.

Наприкінці зазначимо, що ця розробка не вичерпує проблематики військової спадщини та бойового вишколу як козацьких, так і українських військових формувань за новітніх часів, а є лише однією зі спроб дослідити окремі аспекти історії як військового вишколу, так і бойових мистецтв України і в цілому Європи.

Джерела та література

Задунайський В. Бойова підготовка європейської кінноти та козаків (кінець XIX ст. - початок XX ст.) // Проблеми історії України XIX - початку. XX ст. - К., 2004. - Вип. 8.

Витт Л. Конница. Вооружение и владение оружием. - СПб., 1900.

Фон Розенберг. Мысли о кавалерийской службе. - СПб., 1887.

Бернгарди Ф. Служба конницы. - СПб., 1913.

Антонюк В. Польская конница // Конница иностранных армий. - М.; Л., 1929.

Гатовский В. Французская конница // Конница иностранных армий. - М.; Л., 1929.

Тикк К. Румынская конница // Конница иностранных армий. - М.; Л., 1929.

Дубинский И., Шевчук Г.