В. Г. Космина

ПРОБЛЕМА ІСТОРИЧНОГО ФАКТУ В КЛАСИЧНІЙ, НЕКЛАСИЧНІЙ ТА ПОСТНЕКЛАСИЧНІЙ НАУЦІ

В останні три десятиліття відбуваються радикальні зміни в підвалинах усього наукового знання. Ці зміни характеризують як "четверту глобальну наукову революцію, в ході якої народжується нова постнекласична наука" [1, с.626]. Набувають нового змісту всі основні категорії наукового пізнання: теорія, метод, пояснення, обґрунтування, а особливо його базовий компонент - факт. В різні періоди історії науки трактування факту було неоднаковим. У класичній науці (ХУІІ-ХІХ ст.) він вважався висхідною повторюваною одиницею ("атомом") наукових досліджень, що об'єктивно відображає реальність, якщо може бути підтверджена дослідом. Некласична наука (ХХ ст.) констатує залежність його значень у складних і "неочевидних" системах (наприклад, у квантовій механіці) від умов, засобів та теоретичного обґрунтування самих дослідів, а тому для підтвердження свого наукового статусу він потребує додаткового визнання відповідною науковою спільнотою. Сучасна постнекласична наука розглядає факт як елемент надскладної, здатної до самоорганізації системи взаємозв'язків, до якої включена й людина, а отже, в оцінці факту до попередніх характеристик додає ще й цільові установки суб'єкта, обумовленість і обмеженість останніх станом самої розумової сфери (ноосфери) та культурними змістом епохи [2].

У наявності такої узгодженості науки і культури, принаймні в межах Західної цивілізації, можна переконатися, якщо ретроспективно звернутися до специфіки культурних систем у відповідні історичні періоди. Очевидним корелятом тут виступатиме стиль культури, що охоплює й науковий та філософсько-науковий стиль мислення. Отже, в ХІХ ст. стиль мислення класичної науки, що набула в цей час позитивістського забарвлення, цілком відповідав романтичному стилю культури, відзначеному прагненням митців, літераторів, мислителів, учених особисто долучитися до духовного творення світу (нав'язуючи йому себе в ролі "деміурга", що в середньовіччі визнавалася лише за Богом), а в процесі цієї творчості - до осягнення його об'єктивного змісту. На зламі ХІХ-ХХ ст., коли були усвідомлені не піддатливі змінам і достатньому раціональному осягненню реалії усталеного й організованого індустріального суспільства, а в науках - лише відносна спроможність старих і нових наукових теорій, на зміну романтизмові прийшов модернізм, що через експерименти з зовнішніми стилевими формами намагався таки забезпечити внутрішню свободу особистості. Нарешті, сучасна культура постмодернізму характеризується втратою єдиного стилю, й індивід ідентифікує себе головним чином завдяки міжсуб'єктній комунікації з іншими індивідами. Тепер він мусить орієнтуватися в різноманітті культурних смислоформ для вибору стилізацій власного життя й діяльності та розуміння відповідних стилізацій у інших індивідів [3, с.92-130].

Як бачимо, зміни в науці відбуваються не самі по собі, а є складовою частиною історичних змін у суспільстві, котрі, зі свого боку, становлять об'єкт вивчення (той таки "факт") для історичної науки. А це означає, що й осягнути глибокі суспільні зрушення, особливо останнього періоду, без оновлення методологічного арсеналу історичної науки відповідно до вимог постнекласичної доби практично неможливо. Г.В.Касьянов справедливо зауважує, що недавні події і явища "не структуруються в ієрархічні пізнавальні схеми, вироблені понад сто років тому", і додає: "Історики звикли до лінійної картини світу, тому дискретність, нерівномірність, багатовимірність і амбівалентність процесів та явищ сучасної історії являють собою чи не найсерйозніший інтелектуальний виклик (утім, це твердження буде справедливим до будь-якої історії лише з тією відмінністю, що для сучасної воно є майже абсолютним)" [4, с.5].

Думається, однак, що природа цієї "непристосованості" подій, явищ і процесів, тобто історичних фактів, до традиційних тлумачень історичного факту криється не в незавершеності процесів у сучасному суспільстві чи їх "історичній різночасності", а в самих цих тлумаченнях, які й зумовлювали колишню "лінійну картину світу". Тож для подолання вказаних методологічних труднощів необхідно простежити еволюцію трактовок історичного факту в попередні класичний і некласичний періоди в науці, з' ясувати їхні іманентні суперечності та виявити можливості нової інтерпретації історичного факту згідно з потребами сучасної науки. Ці проблеми не здобули необхідного висвітлення в науковій літературі. Тому спроба їхньому розгляду буде здійснена в цій статті.

Відразу ж зазначимо, що наведені на початку статті зміни в тлумаченні факту проявилися головним чином у природничих науках. А в науках соціально-гуманітарних, особливо в історії, ситуація поставала набагато складнішою. Говорячи про специфіку історії, зазвичай указують на те, що чим далі вглиб історії, тим менше збереглося історичних джерел, або що неможливі прямі експерименти для перевірки тих чи тих емпіричних даних. Але чи не найголовніша її особливість полягає в тому, що замість звичної для природознавства однозначної схеми встановлення факту по лінії суб'єкт - об'єкт, історична наука традиційно мала справу з принципово іншою схемою: суб'єкт (історик) - суб'єкт/об'єкт (автор джерела/джерело) - суб'єкт/об'єкт (свідомість людини/дія людини в історії). А це вже зумовлювало неоднозначність у визначенні самого об' єкта дослідження. В залежності від обраної стратегії акцент робився або на "об'єктивних", незалежних від людської свідомості, аспектах фактів, що мало зблизити історію з природничими науками, або на "суб'єктивних", прямо пов'язаних зі свідомістю, що, відповідно, віддаляло її від цих наук. Проблема суб'єкт-об'єктної дихотомії, дуже непроста, як бачимо сьогодні, навіть для природничих наук, спричинила запеклі дискусії відносно наукового статусу історії, що не припиняються й по цей день.

Цю проблему історичного факту іменують ще проблемою антиномії суб'єктивного й об'єктивного або "суб'єкт-об'єктної кореляції" [5, с.40]. Вчені в