Водночас інші школи, переважно філософсько-історичні, що значно посилилися наприкінці ХІХ ст., зробили наголос на суб'єктивному боці дослідження факту по лінії історик-джерело-подія, перетворюючи її на схему: свідомість історика - свідомість людини в історії - об' єктивний факт, як начебто єдино прийнятну для гуманітарних наук. Відтак суть історичного пізнання вбачали в тому, що "життя пізнає життя", "дух пізнає дух", "свідомість пізнає свідомість" (філософія життя, зокрема, В.Дільтей, Ґ.Зіммель, О.Шпенглер). Найбільш логічною виглядала формула неокантіанців В.Віндельбанда та Г.Ріккерта "культура пізнає культуру", яка обґрунтовувала можливість герменевтичного трактування істориком людини минулого через прихильність їх обох до універсальних цінностей культури. Цей епістемологічний монізм (розум пізнає розум) вони вважали запорукою достовірності результатів дослідження, а отже й об'єктивності самої історії як науки [9, с.220-254]. Проте така спрямованість розуму (в тій чи іншій формі) до самого себе перетворювала історичні факти лише на ілюстрації до власне розумових "вправ", які могли бути цілком замінені "фактами" з творів літератури чи мистецтва. Саме вивчення історичних фактів ставало необов'язковим.

Таким чином, вже в ХІХ ст. історична наука розкололася на дві протилежні течії: позитивістську й неокантіанську. Втім, для численних емпіричних досліджень, присвячених конкретним подіям чи явищам, це не мало вирішального значення, хіба що в першій половині ХХ ст. в описах фактів більше проявлявся акцент позитивістський, об'єктивістський, а в другій - неокантіанський, ціннісний. Проблема суб'єкт-об'єктної дихотомії факту ставала досить відчутною в дослідженнях об'ємних, багатопланових, узагальнюючих. У ХХ ст., коли вона по своєму виявила себе й у фізиці, що, власне, дало старт розвитку некласичної науки, історики долучилися до пошуку способів з'єднання суб'єктивного й об'єктивного в історичному факті. Однак і тут на перший план у них неминуче виходило то одне, то інше.

У молодій американській історіографії швидко набирав силу прагматизм, або презентизм (К.Беккер, Ч.Бірд та ін.), який підкреслював суб'єктивність, в певному сенсі штучність сконструйованого істориком факту, повну його залежність від уявлень і потреб сьогодення [10, с.72]. Прагматизм, що через свій релятивізм і суб'єктивізм поставав крайнім проявом неокантіанства, у Європі здобув певне філософське обґрунтування в працях неогеґельянців - англійця Р.Дж. Колінґвуда та італійця Б.Кроче, а на практиці активно застосовувався в різних формах "національних" історій та "партійності" історії.

Урівноважити в історичному факті суб'єктивне й об'єктивне спробували французькі історики Школи "Анналів" (Л.Февр, М.Блок). Не заперечуючи процедури конструювання істориком фактів, вони вважали можливим науковий, об'єктивний аналіз суб'єктивного в самій історії. Повністю в дусі некласичної науки вони розробляли методологію непрямого вивчення джерел, їхнього "розпитування" не стільки про події, скільки про мову, культуру, менталітет, психологію людей історичної доби. Дороговказом для них слугували методологічні вимоги французького соціолога Е.Дюркгейма "розглядати соціальні факти як речі", а колективні уявлення - як об'єктивну основу соціальних зв'язків [11, с.18-40]. На цьому ґрунті історики намагалися з'єднати позитивізм і герменевтику неокантіанського штибу шляхом своєрідного синтезу в історичних фактах об'єктивного (подій) та суб'єктивного (свідомості, ментальності). Предмет історії "в точному й кінцевому сенсі - це свідомість людей", - писав М.Блок [12, с.86]. Ці нові підходи суттєво просували методику дослідження фактів, але з часом фактичне ототожнення психічних і соціальних структур в історії та явна недооцінка суб'єктивності історика в їх моделюванні призвели до гіпостазування подібних моделей у структуралізмі (К.Леві-Строс) та структурній історії (Ф.Бродель, П.Шоню та ін.), що так чи інакше скеровувало історіографію на "ходіння по колу" - на вивчення структур, постульованих самими теоріями.

Прямим же спадкоємцем класичного позитивізму виступив у ХХ ст. неопозитивізм, який хоч і брав до уваги роль суб'єктивного і в історичних фактах, і в історичному дослідженні, проте намагався за будь-яку ціну звести цю роль до мінімуму, аби зберегти об'єктивність науки. Він висував такі принципи досліджень: натуралізм,