Радянські історики, що з 1960-х років активно включилися в розробку методологічних проблем, зазвичай звинувачували західних авторів або в "об'єктивізмі", або в "суб'єктивному ідеалізмі". Власні ж їхні трактовки історичного факту наближалися до позитивістських. Предметом дослідження, майже по-картезіанськи, проголошувалася об'єктивна минула дійсність, "яка начебто розпадається в наших очах на окремі факти того чи іншого характеру" [15, с.108]. Об'єктивним фактом, що існує поза свідомістю історика, поставав і весь історичний процес [16, с.205]. Суб'єктивність в історії ("факт свідомості") якщо й визнавалася, то тільки як другорядне "відображення об'єктивного". Проте вже в 1980-ті роки історики нерідко погоджувалися з суб'єктивністю джерел та з "двічі суб'єктивізованим" відображенням минулого в науково-історичному факті (І.Д.Ковальченко) [17, с.143]. М.А.Барг відзначав, що "науково-історичний факт - це концептуалізований факт, тобто висвітлений зсередини історичною теорією" [18, с.162]. Але ж єдиною "науковою" теорією ("єдино вірним вченням") в СРСР визнавалася лише марксистська формаційна теорія історичного процесу. Тому й стверджувалося: "Історичний факт набуває наукового значення тоді, коли він оцінюється з позицій учення про формації, коли виявляється його місце в процесі розвитку і зміни формацій, а це місце, в свою чергу, визначається його класовою природою" [19, с.164]. Якщо ж врахувати, що на рівні функціонування й розвитку суспільства історичним фактам приписувалася іманентна повторюваність і закономірність, то й наукову цінність мали тільки ті факти, що могли підтвердити "закономірність просування людства до комунізму", а значить - "історичну закономірність" правлячого комуністичного режиму. Як пише І.М.Іонов, "у Радянському Союзі репресивна сила історичного факту була відмінно усвідомлена й використовувалась для керування процесами соціалізації й еволюції суспільної свідомості" [20, с.62].

Щоправда, дещо інакше розставляли акценти фахівці з історії культури, котрі розглядали історичний факт як елемент діалогу культур. Так, В.С.Біблер у (ре-)конструюванні факту вбачав збагачення сучасної історикові дійсності фрагментами дійсності минулої [21, с.97-101]. А близький за своєю творчістю до Школи "Анналів" А.Я.Гуревич трактував суб'єктивні аспекти джерел як сприятливу можливість виявити внутрішню логіку фактів та зв'язків між ними, а відтак відтворити широку картину минулого [10, с.79-87]. Однак ці погляди не справили помітного впливу на радянську історіографію.

Отже, в ХХ ст. жодній із методологічній течій в історичній науці не вдалося розв'язати головну й досить заплутану проблему - суб'єкт-об'єктної дихотомії історичного факту. Одні шукали вихід в "об'єктивності" "єдино вірної" теорії (марксизм) чи самої сучасності (презентизм). Інші пробували суб'єктивні колективні уявлення розглядати "як об'єктивне" (Е.Дюркгейм і Школа "Анналів"). Але "обхідні маневри", до яких вони вдавалися, бажаного успіху не приносили. Боротьба між різними школами й теоріями без очевидних шансів на перемогу котроїсь із них лише посилювала скептицизм стосовно спроможності цієї галузі наукового знання так же глибоко дослідити свій об'єкт, як це роблять інші науки, а значить - і науковості історії взагалі.

Між тим, методологічні труднощі історичної науки не обмежувалися суб'єкт-об'єктним протиріччям в історичному факті. Цій категорії властива ще й внутрішня логічна суперечливість. Поняття "історичний" вказує на змінність, плинність, що цілком узгоджується з гераклітовою характеристикою реальності: "все тече, все змінюється". Ознаки плинності містять і поняття "по-дія", "про-цес", "яви-ще", якими зазвичай позначають прояви реальності і які наука підводить під свою універсальну категорію "факт". Але ж зміст цього поняття (лат. factum - зроблене) вказує на інше - завершеність чогось, закінчення, результат. Цим поняттям ми по суті "зупиняємо" плинність "історичного", вириваємо з нього ту чи ту ланку (подію, явище, процес) й починаємо аналізувати її вже як щось окреме, стале; і вже "заднім числом" шукаємо йому зовні "історичне", але цілком зрозуміле для нас пояснення: зв'язки, причини, наслідки тощо, для чого апелюємо до якоїсь "підходящої", логічно вибудуваної теорії, або ж до власного життєвого досвіду чи й просто здорового глузду.

Отже, невідворотність здійснюваної нами суб'єктивізації закладена вже в саму категорію "історичний факт" (як, до певної міри, й у "факти" інших галузей науки), як би ми не були впевнені в "об'єктивності" факту. При цьому "теоретичне" втручання у факти, а значить спотворення процесуальності реальної історії відбувається неодноразово. Адже певними людьми відповідно до певних їхніх теорій (уявлень): а) фіксувалися й інтерпретувалися в джерелах лише деякі події, б) дбайливо зберігалися лише деякі джерела, в) із них дослідниками відбиралися деякі факти як цінні, г) цим фактам підшукувалося деяке теоретичне пояснення. Між тим, К.Поппер ще в 1945 р. вказував на циклічний характер подібних інтерпретаційних теорій, що не піддаються перевірці через брак необхідного фактичного матеріалу. Услід за конвенціоналістом А.Еддінґтоном британський філософ визнавав, що в історичних теоріях "ми опиняємося в погоні за власним хвостом", оскільки можемо здобути з нашого практичного досвіду лише те, що самі ж вклали в нього у формі теорій [22, с.281, 288]. Тому всі історичні теорії, всі "точки зору", включно з