З попередньою обставиною пов' язана ще одна проблема історичних фактів - їх узвичаєна "неоднорідність", "неоднопорядковість". Колись єдина аморфна наука про минуле ("наука пам'яті" в концепті Ф.Бекона [24, с.149-150]), історія поступилася першістю в теоретичному й методологічному опрацюванні окремих груп фактів суспільного життя низці нових наук - економіці, політології, соціології, психології тощо, які почали виокремлювати й аналізувати ці факти минулого відповідно до власних спеціальних теорій. Але ж "на відміну від інших суспільних наук, що спеціалізуються на вивченні якоїсь однієї частини однієї соціальної реальності (даного суспільства), історія вивчає практично всі елементи всіх відомих минулих соціальних реальностей" [25, с.332-333]. Тож тепер вона опинилася в значній методологічній залежності від інструментарію інших наук та їхніх "історичних підсистем", логічно й несуперечливо сумістити які практично неможливо. Особливо це дається взнаки при створенні широких, узагальнюючих картин минулого. Звичною стала рубрикація, тобто фактичний поділ минулого на окремі історії - політичну, економічну, соцієтальну, "культурну"... Цілісний же розгляд (огляд) всесвітньої історії взяла на себе філософія історії, яка сама фактів не відкриває, а на основі зіставлення елементів уже відкритих фактів пробує осягнути сенс історії людства чи окремих його частин. Тут історична наука потрапляє в методологічну залежність уже від тієї чи тієї філософської концепції, яка й формує для неї "бачення" історичних фактів.

Особливо рельєфно це відбилося на цивілізаційному аналізі історії, який за своєю природою спрямований на цілісне осягнення суспільного життя з усіма його "об'єктивними" і "суб'єктивними" чинниками. Сама очевидність специфіки культур та розвитку різних культурно-історичних регіонів вимагала шукати проявів цієї специфіки уже в елементарних історичних фактах. Але методики такого пошуку в арсеналі історичної науки не було, тому звичним стало звернення до метафізичних понять. Одним із них стала метафора "організму", яка начебто "пояснювала" просторово-часовий зв'язок фактів та суттєві відмінності між локальними цивілізаціями. У теорії цивілізацій М.Я.Данилевського органіцизм мав переважно позитивістське забарвлення з деякими домішками консервативного романтизму. У теорії "високих культур" О.Шпенґлера він випливав із логіки філософії життя. Окремі ознаки органіцизму містила й теорія цивілізацій А. Дж.Тойнбі. При цьому аналогія з організмом жодним чином не виводилася з конкретних фактів, а нав'язувалася їм зовні, що, звісно, підривало довіру й до самих теорій [26]. Характерною, однак, була позиція Спостерігача за історією, до якої ці мислителі прагнули долучитися. Це була позиція... Бога. М.Я.Данилевський у пояснюваній ним історії знаходив "план світодержавного Промислу" [27, с.312]. О.Шпенглер не приховував свого наміру "озирнути весь феномен історичного людства оком Бога" [28, с.148-149]. А.Тойнбі проголошував найвищим смислом творчості історика "пошук Бога, що діє в Історії" [29, с.122].

Така позиція спостереження за історією людства дозволяла описувати її начебто відсторонено, з відстані не так сучасності, як майбутнього, тобто з точки зору перспективи, уявлюваного "кінцевого пункту" розвитку. Цим історії надавався той чи той смисл. Власне, так будувалися й інші універсальні макроісторичні теорії, тільки місце Бога як трансцендентального означуваного могли посідати Прафеномен культури, Закон зміни формацій, Прогрес тощо. При цьому одні й ті ж емпіричні факти використовувалися для обґрунтування різних, часом протилежних за змістом теорій всесвітньої історії.

Всі ці глибинні проблеми випливли на поверхню в 1970-1980-ті роки, коли в культурі запанував постмодернізм, підтриманий потужними філософськими течіями постструктуралізму й деконструктивізму [Див.: 30]. Постструктуралісти (Ж.-Ф.Ліотар, Ж.Делез, М.Фуко та ін.) розвінчали дуже впливовий в соціально-гуманітарному пізнанні 1950-1960-х років структуралізм, показавши, що, по-перше, проголошення ним статичних суспільних структур (в т.ч. цивілізаційних) суперечить реальній процесуальності історії, зумовленій неструктурними елементами - подією, випадком, свободою, владними інтенціями тощо, а по-друге, що філософські, історичні, наукові теорії є, передусім, відображенням структур мови і мислення (мовних практик, епістем, за М.Фуко) певної культурно-історичної доби. Деконструктивізм (Ж.Дерріда, Д.Ла Карпа та ін.) через аналіз текстових структур великих теорій нового часу розкрив їхню спрямованість на означення якоїсь метафізичної, якщо не містичної, ідеї - трансцендентального означуваного, яке саме по собі нічого реального не означає, але за текстом має сприйматися як щось визначальне, абсолютно істинне. Цей "лінгвістичний поворот" захопив і власне історіографію (Х.Уайт [31], Р.Барт, Ф.Анкерсміт), де семіотичний аналіз текстів демонстрував безпосередній вплив мовних структур на конструювання вченими науково- історичних фактів, зв'язків між ними і взагалі всього викладу історичного матеріалу [9, с.284-294].

Постмодерністський виклик посіяв недовіру до головного творчого надбання модерну (тобто, культури нового часу) - "метанаративів", великих базових ідей (теорій) філософського, історичного, соціологічного, політологічного спрямування, пояснювальних систем, що були породжені Просвітництвом і впродовж останніх двох століть живили універсальні проекти всесвітньої історії та відповідний поняттєвий апарат у всій культурі [32, с.28-157; 33, с.151-276]. Криза найвпливовіших серед цих метанаративів - лібералізму (демократизму) і марксизму, посилена наприкінці ХХ ст. падінням комуністичних режимів у Східній Європі та процесами стрімкої глобалізації, змусила заговорити про кризу зорієнтованих на них історичної та інших соціально-гуманітарних наук [Див.: 34; 35; 36; 37].

Отже, якщо класична наука проблематизувала об'єкт вивчення (для історіографії - це історичний факт), некласична наука