Проте він вплинув на філософію науки й актуалізував ті напрями в природничих науках, які ставили під сумнів лінійність, універсальність і стабільність природних процесів. Це дало поштовх утвердженню постнекласичної парадигми в науці. Її загальнометодологічне підмур'я становить синергетика (І.Пригожин, Ґ.Гакен, Е.Янч та ін.), яка вивчає нелінійні висококомплексні системи, що характеризуються саморозвитком, самоорганізацією, синхронізмом і незворотністю змін тощо. Ці всеохоплюючі системи (особливо біосфера, ноосфера, метагалактика, цивілізація) включають у себе й людину, а тому не допускають для науки й науковця позиції "зовнішнього спостерігача", як це було в класичній та некласичній науці, залишаючи їм місце тільки для "внутрісистемного діалогу" з досліджуваними явищами. Показовим є підзаголовок однієї з ключових праць у теорії синергетики (1979): "Новий діалог людини з природою" [38]. Осмислення синергетичних процесів у природі показало їхню схожість із процесами в суспільстві [38, с. 275-276], а саме з тими, на які звернув увагу постмодернізм і які раніше відстоювалися описовою неокантіанською історіографією: принциповою незворотністю й неповторністю системних змін. На думку І. Пригожина, категорії нестабільності, непередбачуваності, часу як сутнісної перемінної мають бути однаково притаманними соціальним і природничим наукам. Тепер і природничі науки стають наративними, описовими, зближуючись із соціальними науками і навіть історією [39].

Це стало новим викликом для самої історичної науки. З ХІХ ст. історіографія, в тій мірі, в якій вона претендувала на статус науки, марно намагалася перейняти у природничих наук уявлення про факт, закони, методи досліджень. А тепер, коли й об'єкт природознавства став так чи так "історичним", вона мусить відгукнутись на новий виклик пошуком методів дослідження вже "історичності" самої історії й подолати, нарешті, виниклий ще в ХІХ ст. розкол історіографії на дві течії: номотетичну (пошук "законів історії") та ідіографічну (опис індивідуального в історії). Однак це виявилося нелегким завданням.

Загалом намітилося декілька нових методологічних напрямів в історіографії. Частина дослідників у відповідь на постмодерністську критику взагалі відмовилась від "великого наративу" і зайнялась "малим наративом", а по суті, ідіографізмом - мікроісторією, частковою історією [Див., наприклад: 40]. Здійснюються й спроби прямо застосувати в дослідженні історії міждисциплінарну синергетичну парадигму: або для пояснення історичних змін у термінах синергетики [41]; або для логіко-математичного моделювання історичних явищ [42]; або для моделювання глобальних тенденцій світової історії [43]. Інші дослідники відкидають і постмодернізм і синергетику, але наполягають на міждисциплінарності історичних досліджень на базі кліометрії [5; 44]. Дехто з українських філософів взагалі виступає за "математизацію досліджень з історії в цілому" [45, с.22-33]. Утім, шанси на таку "математизацію" доволі примарні. За визнанням відомого кліометриста Л.І.Бородкіна, "історики вивчають, як ішов історичний процес у реальності, а кліометристи моделюють те, як він міг би розвиватися" [46, с.112].

Отже, й нові течії в історичній науці не змінили її загального стану, через що й не припиняються розмови про її кризу. Головна ж причина полягає в тому, що при всіх новаціях зберігалося традиційне тлумачення історичного факту з усіма його внутрішніми суперечностями, включаючи суб'єкт-об'єктну дихотомію. Питання про історичний факт, колись охарактеризоване А.Я.Гуревичем як "проклята" проблема історичного пізнання, "нерозв'язна для поколінь істориків" [10, с.88], по суті таким же й залишилося. Воно лише ускладнилася тим, що, з погляду постнекласичної науки, переосмислення вимагає вже не тільки "об'єкт" історичних студій, а й їхній "суб'єкт", тобто історична наука, котра сама виступає історичним фактом в житті суспільства (цивілізації), принаймні, впродовж останніх півтора - двох століть.

І все таки перспективи для розв'язання цієї й ряду інших методологічних проблем історичного пізнання постнекласична наука відкриває. Але не в межах власне синергетичної парадигми, застосування якої чревате підміною фактів математичними формулами, а на ґрунті доволі узгодженої з нею новітньої соціологічної системної теорії відомого німецького соціолога Нікласа Лумана (19271998). Цю теорію в узагальненій формі вчений виклав у книзі "Суспільство суспільства" [47], всі 5 глав якої ("Суспільство як соціальна система", "Медіа комунікації", "Еволюція", "Диференціація" та "Самоописи") нещодавно були видані окремими томами й російською мовою.

Німецькому вченому вдалося органічно з' єднати елементи низки вже відомих і новітніх теорій із різних галузей наукового знання у фундаментальній постнекласичній концепції суспільства. Зокрема, його теорія впроваджує в аналіз розвитку суспільства методологічні здобутки синергетичної теорії І. Пригожина, теорії кібернетики другого порядку австрійсько-американського фізика Г. фон Ферстера, теорії автопоетичних (самотворчих) систем чилійського нейрофізіолога У. Матурани. Водночас помітно модифікує теорію соціальної дії Т.Парсонса та теорію комунікативної дії Ю.Габермаса. Результатом же стає цілком оригінальна теорія суспільства як автопоетичної, операційно замкнутої системи комунікацій.

Міждисциплінарний характер цієї теорії і відповідне застосування термінології з наведених концепцій, звісно, ускладнюють її сприйняття