навіть соціологами, не говорячи вже про істориків. Але до неї варто призвичаїтись, виходячи з її багатообіцяючих можливостей, передусім, з її спрямованості на той "абсолютно новий, чародійний інтелектуальний розвиток, котрий уперше зробив можливим підрив старого протиставлення наук про природу і наук про дух, або "hard science" і "humanities", або ж предметних галузей, даних у формі законів і в формі текстів (герменевтично)" [48, с.63]. Її складовими частинами є всебічно обґрунтовані концепції комунікативної системи суспільства, системної еволюції суспільства та системної диференціації суспільства. Ця теорія не тільки враховує всі вимоги синергетики (а значить - і претензії постмодерністської критики до соціально-гуманітарних наук), а й дозволяє розв'язати вже зазначені нами проблеми історичного факту: суб'єкт-об'єктної дихотомії факту, фактологічного й теоретичного опису процесуальності історії, її системної єдності та цивілізаційного розмаїття.
У чому принципова новизна системної теорії Н.Лумана в аналізі історичної реальності? Він методологічно відкидає погляди традиційної системології, що, мовляв, існує єдина система, яка складається з підсистем та їх елементів (наприклад, у Всесвіті: Мегасвіт-Макросвіти-Мікросвіти [49, с.26], або в системі суспільства: люди-їх соціальна діяльність-їх зв'язки та відносини [50, с.21]), котрі виконують у ній призначені їм функції. Він виходить із того, що в реальності ми маємо справу з різними системами, які функціонують за власними природою та логікою й у кращому разі можуть тільки взаємодіяти з деякими іншими системами, та й то за умови, що з ними вони "структурно зчеплені". Тому суспільство - це одна система, а кожна конкретна людина - зовсім інша, вірніше, сукупність інших систем: психічної, свідомості, нервової, фізіологічної тощо. Тому суспільство складається не з людей, а з інших першоелементів - комунікацій (між людьми, звісно) та їхніх з' єднань у певні підсистеми.
Таким чином, питання суб'єкт-об'єктної дихотомії факту в ланках - подія-джерело-історик - Н.Луман вирішує в той спосіб, що "виводить" суб'єктивне - людину з її свідомістю - за межі суспільства [48, с.26]. Залишаються лише комунікації, які й становлять справжню, фактичну, "тканину" суспільства, котра й виступає предметом наукового вивчення. Елементарна комунікація (від лат. communico - роблю спільним, зв'язую, спілкуюся) є завершеним смисловим актом соціальної взаємодії. Вона складається з трьох взаємопов'язаних компонентів: факту повідомлення, наявної в ньому потенційної інформації та розуміння останньої адресатом. При цьому луманівське трактування комунікації теж має свої особливості. Адресат у ній не є пасивним одержувачем інформації, як це випливає з більшості теорій інформації, а самостійно здобуває її, на свій лад вирізняючи її в повідомленні, надаючи значення (смислу) чи їй самій, чи повідомленню, наприклад, його формі. У цьому й полягає розуміння комунікації адресатом, і саме з тим чи тим розумінням її (незалежно від того, вірно чи не вірно зрозумів адресат те, що хотів повідомити адресант) завершується окрема операція комунікації, а через неминучу неповноту інформації відбувається нова і комунікаційний процес продовжується.
При очевидному незбігові своїх систем свідомості, досвіду, інтересів тощо учасники комунікації не змогли б її продовжувати, якби не налаштовувалися на саму комунікацію, її власні смисл і логіку. А це вказує на окремий статус системи комунікації, її певну незалежність від індивідуальних систем свідомості, які, за Н.Луманом, є для неї лише "зовнішнім світом", хай і структурно зчепленим із нею завдяки оперуванню в спільному для них медіумі (середовищі) - смислу і мови. Всі комунікації будуються на основі само-віднесення (само-референції): вони зорієнтовані тільки на самих себе та на попередні комунікації. У цьому й полягає їхній смисл, дотримання якого забезпечує операційну закритість комунікацій. Водночас цей смисл отримує нові відтінки й доповнення, позаяк комунікації містять і "зовнішній бік" - іншо-віднесення (іно-референцію): вони відбуваються з "оглядкою" на зовнішнє середовище системи, з яким здебільшого й пов' язана тематика комунікацій, але яке само- референційний характер комунікацій не змінює [48, с.64-65]. Таким зовнішнім світом комунікації, який вона тематизує, можуть бути і природне середовище, і людські системи свідомості, і сфера божественного, а для комунікацій в підсистемах суспільства - процеси в інших його підсистемах. Н.Луман тому й відкинув парсонівське поняття соціальної дії, що воно "передбачає суб'єкта дії, розмиває кордони між системами комунікацій та їхніми навколишніми світами" [48, с.97].
Якщо в суспільстві не відбувається нічого, крім комунікацій, то під цим кутом зору треба дивитись і на історичні факти (події). Сам соціолог зазначає, що "під комунікацією (як, у вужчому сенсі, і під операцією) розуміється якась подія, що протікає конкретно-історично, а значить, залежить від контексту" [48, 72-73]. Отже, кожна комунікація - це історичний факт, а кожен факт - це комунікація. Оскільки ж результативність факту-комунікації залежить від її розуміння реципієнтом, то будь-яка розмова, вчинок, дія, твір мистецтва, текст (науковий, релігійний, художній), демонстрація переживання (цінностей, любові) та інші вияви людської активності, тобто будь-який факт дійсності є комунікацією, якщо навмисно чи ненавмисно слугує повідомленням для інших людей, тією чи іншою мірою їм зрозумілим. Це змінює методику вивчення фактів. Луман спеціально підкреслює, що "найбільш радикальна перебудова... полягає в переході від міркувань про об'єкти до міркувань про розрізнення" [48, с.63]. "Розрізнення" є змістом самоспостереження, властивого самій комунікації, і зводиться до розпізнавання в ній само-віднесення (повідомлення) та іншо-віднесення (інформації щодо зовнішнього світу).
Проблема, однак, у