тому, що це спостереження (здійснюване комунікацією через залучення систем свідомості її учасників) може зосереджуватись або на одному боці форми комунікації, або на іншому, але не може перебувати одночасно і там, і там, а тим більше фіксувати саме їх розрізняння. Тобто, смисл комунікації, належність її до того чи іншого смислового коду в самій комунікації не обговорюється, вона його не демонструє. Проте його може виявити й описати цілеспрямовано здійснюване історичною наукою спостереження за спостереженням, або спостереження другого порядку (це поняття Н.Луман вносить із кібернетики). Мета наукового спостереження, крім емпіричного встановлення факту події, полягає у виявленні смислу останньої. А в цілому ж і факт дійсності є комунікація, і факт-джерело є комунікація, і наукове їх вивчення (так званий науково- історичний факт) теж є комунікація, котру історик у вигляді наукової публікації вносить в підсистему науки і в суспільство. Суть наукового дослідження полягає в тому, що наукова комунікація спостерігає за комунікацією-джерелом, а через неї (головним чином її іншо-віднесення) - за комунікацією-фактом.
Із констатування комунікативних операцій як елементарних історичних фактів - позаяк іншої фактичності в суспільстві немає, а кожна комунікація є насправді "фактом", тобто зробленим, завершеним - випливає значущий логічний наслідок: система суспільства в кожен даний момент становить послідовність історичних фактів того чи того рівня загальності, так би мовити, "зіткана з фактів". Із констатування ж історичних фактів як комунікацій - а всі комунікації являють собою мікропроцеси, що невпинно змінюють одні одних і виливаються у всеохоплюючий суспільний макропроцес - випливає не менш важливий висновок: про тотальну процесуальність функціонування суспільної системи і всіх її фактів, процесуальність, котра, однак, є не стихійною й хаотичною, а підпорядкованою певним смисловим лініям комунікацій та їх перехрещенням. Наявність смислових зв'язків між комунікаціями дозволяє всім людям у суспільстві одночасно і начебто "узгоджено" діяти, тобто вступати у все нові комунікації один з одним.
Це і є автопоезис суспільства, тобто його "самотворення" (грецьке слово poiesis означає - творчість, творення, від цього ж слова - "поезія"): система еволюціонує за рахунок продукування все нових і нових комунікацій, з яких вона надалі й складається і які приєднуються до попередніх комунікацій, перебуваючи з ними в циркулярному зв'язку [48, с.68-69]. Розглядаючи питання еволюції комунікативної системи в площині просторово-часових координат, можна сказати, що у просторі (географічному, соціальному тощо) вона поширюється до тих меж, куди сягають породжені нею комунікації, а історично продовжується доти, доки не припиниться її автопоезис.
В автопоетичній системі смислових комунікацій проявляється не тільки процесуальність кожного історичного факту, а й внутрішній системний зв'язок фактів, позаяк "події утворюють структури, а структури спрямовують події" [51, с.19]. Адже в більшості випадків смислові факти- комунікації, при всій їх унікальності, групуються за своєю орієнтацією на якісь загальні смисли, своєрідні комунікативні коди, які дозволяють розрізняти комунікації за належністю до тих чи інших підсистем суспільства і які можуть бути умовно позначені певними смисловими термінами. Такими словами-кодами комунікацій є: для політичної підсистеми - влада/право, для економічної - власність/гроші, для інтимної сфери - любов, для науки - істина. Указані слова-коди, за Н.Луманом, протягом останніх століть перетворилися на самостійні символи, сформували навколо себе відокремлені медіуми для комунікацій (медіа успіху, або символічно узагальнені медіа комунікації), навколо яких і утворилися автономні підсистеми суспільства [51, с.152-241]. Крім цих медіа, німецький соціолог великої ваги надає медіа поширення комунікації: мові, писемності, книгодрукуванню, електронним медіа, історичний розвиток яких до невпізнанності змінив умови функціонування суспільства як комунікаційної системи.
А вирішальною обставиною, що взагалі уможливила його еволюцію, він називає виникнення у людській мові так званого подвійного кодування, тобто можливості передавати один і той же смисл і в так-редакції, і в ні-редакції. Це дозволяє людям розуміти одне одного, навіть якщо вони висловлюють різні, в т.ч. протилежні, думки з приводу одних і тих же речей і їхніх смислів. І саме тому був запущений механізм історичної еволюції людства: варіювання-селекція-ре-стабілізація. Адже внесення будь-якої новації (варіації) в усталений порядок є відхиленням від нього, певним його запереченням, але достатньо зрозумілим в розрізі смислової комунікації. Решті учасників комунікації залишається лише або прийняти дане "відхилення", або відхилити його. Після цієї селекції відбувається повторна стабілізація системи суспільства [52, с. 60-93].
Сама ж історична еволюція суспільства полягала в поглибленні його системної диференціації (внаслідок одночасної селекції різних варіацій) і проходила через різні форми соціальної диференціації : архаїчні сегментарні суспільства (общини); суспільства "високих культур", або цивілізацій, з виокремленням "часткових" соціальних систем (поділ на центр і периферію та/або на окремі страти); сучасне західне суспільство з відособленими функціональними системами політики, економіки, права, науки, мистецтва тощо [53, с.27-28, 52-170]. "Таким чином, - пише соціолог, - еволюційна теорія породжує й практично безкінечну програму історичних досліджень" [52, с.106]. Зрештою, розкрити історичний смисл ("історичне значення") конкретного факту можна тільки в межах динамічної системи суспільства, ідентифікувавши домінуючу в ньому структуру смислових очікувань, яка забезпечила селекцію факту та його "продовження" в нових комунікаціях. У традиційній цивілізації таку структуру очікувань утворюють мораль і релігія, а в сучасному суспільстві - самі відособлені системи. Отже, долається й проблема різнорідності історичних фактів, позаяк усі вони мають однакову, трьохкомпонентну структуру,