еліта формувалася частково в надрах КПРС із тих, хто боровся з її консервативною більшістю, і тих, хто, відчувши нові тенденції, поспішив з кар'єрних міркувань відмежуватися від партії і примкнути до нових структур, частково - з лідерів неформальних рухів. Нова еліта неоднорідна (на відміну від старої еліти) - з погляду як політичного «походження», так і компетентности, професійних якостей, ідеологічних орієнтації.
Посттоталітарна еліта вища за своїм інтелектуальним потенціалом (що, правда, більше стосується вищих ешелонів влади), висунута значною мірою не «зверху», а «знизу» і вже тому вміє спілкуватися з масами. Однак, після того, як вона прийшла до влади, швидко виявилося, що якості, потрібні правлячій еліті, сильно відрізняються від якостей, необхідних опозиціонерам. Коли потрібно не стільки виступати із запальними промовами на мітингах, скільки управляти суспільством, управляти щоденно і кваліфіковано, з'ясувалося, що нова еліта тотально не готова до цієї нової ролі. Якості, необхідні на першому етапі перетворень, не завжди добрі на другому, коли головне - кропітка організаційна робота з відродження економіки, вирішення соціальних і культурних проблем.
Чи відбулася зміна еліт? Існує декілька точок зору на дану проблему. Перша, найпоширеніша точка зору полягає у тому, що перехід від тоталітаризму до демократії супроводжується обов'язковою зміною еліт - тоталітарних на демократичні. Партноменклатура КПРС, що узурпувала владу в СРСР, зійшла з політичної арени; проти неї і був спрямований основний удар демократичних перетворень. Процес супроводжувався спробами реваншу (путчі 1991 і 1993 років).
Друга точка зору, за якою зміни еліт узагалі не відбулося: колишня, номенклатурна, фактично збереглася, лише змінивши ідеологічну направленість - з партократичної на псевдодемократичний, внаслідок виникла неономенклатура. При цьому звичайно посилаються на те, що в ряді республік і областей різких змін у складі еліти не відбулося, ті ж особи (у минулому - партійні робітники) просто переселилися у нові крісла.
Третя точка зору близька до другої, але вона по-іншому обґрунтовується. Зміна еліт - видимість. І раніше комуністична еліта країною не управляла: заклики до світлого комуністичного майбутнього були лише ідеологічним камуфляжем, що прикривав цілком реальне панування бюрократичної, чиновницької еліти. Та ж бюрократія править і тепер, тільки прикриваючись, демократичними гаслами. Відчуження влади від народу збереглося, тільки та ж «партія начальства» спирається уже на нові механізми влади. Саме вона найчастіше вирішує, дозволяти чи не дозволяти перетворення тих чи инших державних підприємств у приватні чи акціонерні, здавати чи не здавати в оренду землю чи міські приміщення і кому саме. Звідси - можливість одержання величезних хабарів, що кладуть початок створенню величезних маєтків. Якщо прерогативою цієї еліти раніше була влада, то тепер вона доповнена власністю, тією самою приватизацією в інтересах еліти, яку народ не без підстав охрестив «при- хватизацією».
М.В.Паламарчук вважає, що в Україні, як і в інших країнах пострадянського простору не відбулася трансформація комуністичних партій. В Україні комуністична партія була ідеологічним противником влади і разом з тим досить конструктивною у вирішенні конкретних державних справ [2, с.10]. Нині виявилося, що розбіжності між старою і новою елітами не настільки великі, це аж ніяк не полярні протилежності. Навпаки, влада, що здійснювалася донедавна партноменклатурою, а нині - новою елітою, успадкувала від старої так багато, що інколи здається її дзеркальним відображенням. І та й інші еліти виховувалися в умовах тоталітаризму і несуть на собі тягар його політичної культури. Усе це свідчить про те, що процес зміни еліт, очевидно, буде доволі тривалим.
Структурний аналіз окремих груп української еліти дає можливість зробити висновок, що загал нинішніх працівників вищих органів державної влади України утворено переважно за рахунок службовців радянських часів - вони становлять 46 % від загальної кількості, 22 % цієї групи до 1991 р. працювали у сфері управління господарством, 16% - у партійних органах, 8 % - представники радянської наукової інтелігенції.
Загальна кількість працівників місцевих та районих органів влади сучасної України також сформувалися із службовців радянських часів - 52 %. Радянські науковці - 21 %, співробітники партійних органів - 8 %.
Таким чином, можна засвідчити про транзит політичної еліти радянських часів в органи влади незалежної України [2, с.75].
Цікавим є аналіз поколінної структури еліт. Характер і своєчасність зміни поколінь еліти суспільства визначають темпи його розвитку. Як виявили вченні повоєнне покоління виявилося політично сильнішим за своїх безпосередніх попередників. В українській політиці всі роки незалежності домінувало саме повоєнне поколінні політичної еліти (Л.Кравчук, Л.Кучма, І.Плющ, О.Мороз, Є.Марчук та ін.). Якщо брати у відсотках, то політичні діячі віком понад 50 років складають разом 66 % [2, с.77].
Не існує спеціальних юридичних актів, які б жорстко унормовували діяльність політичних чи інших еліт. Могли б використовуватися політико-правові норми, механізми і традиції, що певним чином регулюють діяльність еліт. Певна річ, що діяльність Верховної Ради України як законодавця є тут провідною. Важливим моментом залишається формування державної національної влади, визначення її конкретної відповідальності. Маються на увазі Кабінет Міністрів України та місцеві органи влади.
Виконавча влада в Україні в радянський період перебувала в становищі складової частини загальнодержавної виконавчої влади. В складі СРСР УРСР мала органи - Ради, але вони діяли під впливом загальносоюзного нормативно-правового поля. У зв'язку з цим формування органів влади незалежної