П'ятаков, Г.Ф. Лапчинський, Е.Й. Квірінг, В.П. Затонський, Артем (Ф. Сергєєв), відряджений В.І. Леніним у 1918 р. до Харкова М.О. Скрипник та інші діячі - були маловідомі й малопопулярні серед населення. В Україні спочатку не існувало навіть контурів майбутньої більшовицької контреліти по відношенню до політичних еліт Української Народної Республіки та гетьманату Павла Скоропадського. Процес її формування відбувався в надзвичайних умовах громадянської війни,, багатополюсної та багатовекторної боротьби за владу між різними політичними силами під час української революції. Формоутворюючим чинником для кристалізації більшовицької еліти стало об'єднання у липні 1918 р. всіх більшовиків України в партію, що отримала назву: Комуністична партія (більшовиків) України. Керівні органи цієї партії стали місцем концентрації тих діячів, які уособлювали номенклатурну еліту України. КП(б)У ніколи не була самостійною партією, а виконувала функції великої обласної організації у складі РКП(б)-ВКП(б).
Більшовицька еліта УСРР мала відмінні від компартійно- радянської еліти РСФРР джерела формування, хоча складалася з представників цієї ж політичної партії. Перше джерело утворили ті діячі, які народились, виросли, а головне - активно діяли як револю- ціонери-підпільники в Україні до лютого 1917 р. Вони були в основному сконцентровані у великих промислових центрах: Києві, Катеринославі, Харкові, Одесі, Полтаві, а також на Донбасі. Найвідоміші серед них: Є.Б. Бош, Г.Л. П'ятаков, Г.Ф. Лапчинський, В.П. Затонський, В.М. Шахрай, Е.Й. Квірінг, Д.З. Лебідь,
Х. Ауссем, Артем (Ф. Сергєєв), І.Є. Клименко, Я.О. Яковлєв та інші. До цього ж джерела ми зараховуємо таких відомих більшовицьких діячів, як Г.І. Петровський, В.Я. Чубар, М.О. Скрипник,
В. Косіор. В окремі періоди своєї політичної біографії вони працювали за межами України. Всі ці представники компартійно- радянського керівництва добре знали умови роботи на її теренах, український народ, його культуру, історію, традиції, хоча серед них було багато не українців за походженням. Окремі діячі з переліку тих, кого ми віднесли до першого джерела, добре володіли українською мовою - вона була для них рідною: М.О. Скрипник, В.П. Затонський, В.М. Шахрай, В.Я. Чубар. Такі зросійщені поляки, як С.В.Косіор і Г.Ф. Лапчинський, її добре вивчили. Але були й такі як Г.Л. П'ятаков, В.Х. Ауссем, Д.З. Лебідь, які ставились до всього українського з підозрою, мову не знали і не розуміли. Україна була для них Малоросією. Виявилось, що можна жити в Україні, керувати радянською республікою та не поважати її народ і його мову. Ідеологія більшовизму, зорієнтована на світову пролетарську революцію та інтернаціоналізм, допомагала їм культивувати цю зневагу до всього національного у своєму світогляді.
Було б помилково вважати, що серед тих більшовиків- підпільників, які діяли в Україні до 1917р., можна знайти велику кількість проукраїнськи налаштованих діячів. Вони недооцінювали прагнень українського народу вирішити своє національне питання. Такі настрої були властиві діячам так званої Донецько-Криворізької республіки (Ф. Сергєєв (Артем), С. Васильченко, В. Межлаук, М. Жаков, Ф. Філов, М. Рухимович, Б. Магідов, А. Камєнський) та "катеринославського" угруповання (Е. Квірінг, І. Клименко, Д. Лебідь, Г. Петровський). їхня проросійська орієнтація та бажання відокремити Донбас і Південь України від території УНР були добре відомі [6, с. 150-172]. Хоча треба підкреслити, що керівники "київського" угруповання більшовиків Г. П'ятаков і Є. Бош мало в чому поступались у своїй ненависті до національно-визвольного руху українців своїм однопартійцям з Харкова, Катеринослава та Юзівки [7, с.332-334; 8, с.591-592].
До першого джерела формування належали також окремі більшовицькі діячі, які вважали, що РКП(б) - КП(б)У в своїй боротьбі за владу в Україні повинна враховувати прагнення українців до вирішення свого національного питання під час революції. Вони закликали однопартійців поважати українську мову, традиції, історію українського народу. Ці більшовицькі діячі мали надію поєднати вирішення національного та соціального питань на основі ідеологічних засад РКП(б) - КП(б)У. До їхнього кола належали В. Шахрай, С. Мазлах, Г. Лапчинський, М. Скрипник, П. Буценко, П. Слинько та інші. Ця течія в лавах КП(б)У пізніше отримала назву націонал- комуністичного "ухилу", хоча навряд чи можна стверджувати, що названі політичні діячі були більше українськими патріотами, ніж переконаними комуністами. Скоріше, навпаки [9; 10, с.10-11]. Але саме вони стали послідовними прихильниками політики коренізації в Україні.
Друге джерело формування більшовицької еліти України в 1917-1933 рр. утворювали діячі, відряджені ЦК РКП(б) для зміцнення керівництва КП(б)У. Серед них треба виділити Х.Г. Раковського. М.В. Фрунзе, Ф.Я. Кона, В.М. Молотова, К.Є. Ворошилова, М.К. Владимирова, П.П. Постишева, М.Ф. Владимирського, Д.З. Мануїльського, А.С. Бубнова, В.О. Антонова-Овсієнка, В.М. Манцева, Ю.Г. Євдокимова, О.Г. Шліхтера та інших. Ці діячі користувались особливим авторитетом серед тих партійних функціонерів, які були направлені ЦК РКП(б) із різних куточків Росії в Україну для роботи у складі парткомів і в місцевих органах влади. Тут треба нагадати, що в грудні 1919 р. ЦК РКП(б) дав розпорядження мобілізувати від кожної губернії та повіту РСФРР для роботи в радянській Україні двох членів губкому або губвиконкому, трьох членів колегії губвиконкому, по одному члену повітвиконкомів для забезпечення всіх українських повітових комітетів КП(б)У "міцними" російськими, більшовицькими кадрами. З початку листопада 1918 р. по січень 1919 р. було відряджено в УСРР 618 партійних працівників усіх рівнів з Росії [11, с.65]. Стосунки цих представників В.І. Леніна та його з партії з