однопартійцями з КП(б)У й українським народом були досить складними. Можна нагадати про деякі публічні виступи X. Раковського в 1919 р., у яких він заперечував існування самої української нації та мови українців. Або про вимоги М. Владимирського в 1923 р. проводити засідання вищих партійних і державних органів влади республіки російською мовою, тому що не всі "товариші" добре розуміють українську. Але головне полягало в тому, що ті діячі, які належали до другого джерела формування більшовицької еліти УСРР, не уявляли нової, комуністичної Росії без України. Вони були переконаними супротивниками національно- визвольного руху і багато що зробили для його придушення. Не менше зусиль вони доклали до боротьби з патріотичними настроями у лавах КП(б)У. Тобто в певному сенсі їх можна розглядати як противагу таким більшовицьким діячам, як М. Скрипник, Г. Лапчинський, О. Шумський, В. Еллан-Блакитний, Г. Гринько, В. Качинський, Є. Терлецький та їхнім прихильникам.
Розподільчо-обліковий відділ ЦК РКП(б) у 1920-1930-ті рр. уважно контролював розподіл сил і впливів у еліті УСРР. Про це досить відверто засвідчує в своїх спогадах Л.М. Каганович [12, с.279- 280,292,358-360]. Московські керівники використовували всі свої можливості й важелі партійної та державної влади для того, щоб не допустити кількісної й фактичної переваги патріотично або проукра- їнськи налаштованих діячів у вищих партійних і державних органах влади УСРР. Тому відрядження в Україну авторитетних і відомих діячів було, з боку вождів російського більшовизму, засобом не тільки надання практичної допомоги, але й засобом усебічного контролю за номенклатурою республіки. Примара українського сепаратизму під комуністичними гаслами була головною причиною стійкої недовіри більшовицького керівництва Росії та СРСР до КП(б)У в 1920- 1930-ті рр. Ця ж причина вплинула в 1918-1922 рр. на те, що вожді російського більшовизму на чолі з В.І. Леніним відмовляли партійно-державному керівництву УСРР у пропозиціях перепідпорядкува- ти йому радянське військо й органи держбезпеки, що діяли в Україні.
Третє джерело формування більшовицької еліти України створили вихідці з інших політичних партій. До КП(б)У до 1926 р., за підрахунками автора, перейшли вихідці із 16 українських, загальноро- сійських та іноземних політичних партій, які діяли в Україні в 19171925 рр. До більшовиків у республіці перейшло вихідців з УКП- боротьбістів (4 тисячі осіб), Бунду (близько 2,5 тисяч осіб), не менше 2 тисяч членів РСДРП-меншовиків, майже 1 тисяча членів УПЛСР-борьбистів. Перейшло до КП(б)У також декілька сотень колишніх членів партій лівих і правих російських есерів, не менше 250 колишніх членів УСДРП, а також значна кількість вихідців з європейських соціал-демократичних партій (X. Раковський, як відомо, був вихідцем із соціал-демократичних партій Болгарії та Румунії, а Ф. Кон і Б. Скарбек-Шацький - вихідцями з ППС-лівиці).
Найбільша кількість вихідців з інших політичних партій у лавах КП(б)У було влітку 1920 р. - до 30% від загальної кількості членів субпартії. Восени 1920 р. їх було майже 20 %, у 1921 р. - 18%, а в 1922 р. - 8,9% від загальної кількості членів КП(б)У. Тобто їхня чисельність у лавах більшовиків України була досить значною. У керівних органах УСРР і КП(б)У на початку й у середині 1920-х рр. їх було ще більше, особливо на місцях.
Масове прийняття колишніх членів різних політичних партій до КП(б)У було пов'язане з двома важливими обставинами. По-перше, треба згадати про незначну популярність більшовиків серед революційно налаштованих мас у 1917-1920 рр. По-друге, треба підкреслити, що лідери більшовиків добре розуміли, що КП(б)У повинна, у першу чергу, поповнюватися революційно налаштованими українцями, які поділяють і підтримують ідеї комунізму. Тому вони пішли на створення умов для широкого доступу в КП(б)У всіх бажаючих українців, серед яких було багато вихідців з лівих українських партій, колишніх меншовиків і бундівців. Вони стали істотним джерелом формування кількісного та керівного складу КП(б)У. Як у радянській, так і в закордонній історіографії ця обставина раніше ігнорувалася.
Колишні лідери таких партій, як УКП-боротьбистів і УПЛСР- борьбистів, які ініціювали самоліквідацію своїх партій і перехід частини їхніх членів до КП(б)У, відразу після цих подій намагались увійти до складу номенклатурної еліти УСРР. Така домовленість існувала між ними та ЦК РКП(б). Так, колишні лідери УКП(б) О. Шумський і В. Еллан-Блакитний у 1920 р. увійшли до складу ЦК КП(б)У, а О. Шумський ще й до політбюро ЦК. їхній однопартієць Г. Гринько в 1920-1922 рр. обіймав високу посаду в ієрархії більшовицької влади в Україні - народного комісара освіти. Не менш відомий боротьбист Л.Б. Ковалів став заступником народного комісара закордонних справ (нарком закордонних справ Х.Г. Раковський був перевантажений обов'язками голови Раднаркому УСРР, тому Л.Б. Ковалів у 1920-1921 рр. фактично виконував весь обсяг поточних завдань наркома). Ще дев'ять колишніх боротьбистів увійшли до складу губернських комітетів КП(б)У, а два десятки колишніх членів УКП(б) посіли відповідальні посади в центральному партійно- державному апараті республіки. Колишні лідери УПЛСР-борьбистів Є. Терлецький і М. Алексєєв у 1920 р. теж увійшли до складу ЦК КП(б)У (Є. Терлецький - як член ЦК, а М. Алексєєв - як кандидат у члени ЦК). Є. Терлецький у 1920-1921 рр. продовжував займати посаду наркома юстиції УСРР, а М. Алексєєв і В. Качинський посідали відповідальні посади в партійно-державному апараті